Сини Великої Ведмедиці - Лізелотта Вельскопф-Генріх
Бен підвівся: йому треба було обслужити своїх численних відвідувачів.
Адамс нічого не мав проти того, що базіка пішов. З свого затишного кутка він міг знову спокійно спостерігати за мисливцями і шукачами золота, які завернули до Бена. Старий індієць дедалі більше привертав його увагу. Виходить, вони його споїли — і, мабуть, не вперше, — щоб вивідати таємницю золотоносних гір Дакоти. Та коли б пін і справді щось знав, то навряд чи був би в нього отакий вигляд. Адамс пильно вдивлявся в одутле обличчя індійця. У себе вдома він мав приятелів серед дакотів; це були горді, спокійні, сповнені гідності люди, вожді, що зважували кожне своє слово. Як вони не схожі на це занепале створіння! Може, колись і Топ був шанованою людиною; але для того, щоб Червоний Лис і Адамс знайшли золото, треба було зробити з нього гультяя, горластого, лайливого п'яницю і картяра. Хіба це не підлота?
Вигляд старого вождя і згадка про друзів-індійців на його «теперішній батьківщині біля Міссурі викликали в уяві Адамса інші картини. Він пригадав, як одного грудневого ранку вони з батьком підіймалися верхи на пагорб серед прерій, що звичайно правив за спостережний пункт для фермера. Звідти він стежив за стадами худоби, пильнував, чи не зірветься яка негода, чи не з'явиться де поблизу вовча зграя або грабіжники. Того ясного ранку старий фермер і його син зненацька помітили вдалині бараки. Один з них вже був готовий, інші ще будувались.
— Побий їх сила божа! — вигукнув старий, стиснувши кулаки. — Це торговці землею!
Потім почалися переговори, запеклі суперечки. Оті пройдисвіти піднімали на глум темного селянина, який справді вірив, що земля належить йому, бо він її купив за чесним договором у індійців за свої гірко зароблені гроші й обробив своїми власними руками. В бараках сиділи урядовці, які говорили про створення федерального штату на землях, що до цього часу нікому не належали. Право індійців на батьківщину для них, здавалося, так само не існувало, як і право старого фермера. Урядові представники перекинулися поглядами, що в них відбивалася цілковита згода з представниками земельної компанії, які сиділи проти них за вузьким столом, і батька Адамса узяв тоді сумнів, хто з них краще знається на лихварстві — спекулянти земельними ділянками чи урядовці — здавалося, ті й другі були майстрами цієї справи. Уряд за дешеву ціну виділив у розпорядження компанії, що мала солідні капітали, величезні земельні ділянки, тоді як фермер повинен був заплатити дуже дорого, якщо хотів залишитися на своїй землі. Подейкували також про будівництво залізниці, від чого ціна на землю мала неймовірно підскочити. Прийшли землеміри і, нікого не питаючи, тичками позначили на луках угіддя, де вже протягом чотирнадцяти років паслася худоба Адамсової родини. Старий Адамс прогнав їх тоді пострілами з рушниці. Але восени вони прийдуть знову, якщо фермер не заплатить. Тому молодий Адамс осідлав свого гнідого і подався геть. Він хотів знайти золото.
Поринувши у думи, хлопець і не помітив, як хтось тихенько сів біля нього на лаві. Лише ненароком ковзнув він поглядом по сусідові. Це був молодий індієць. Бен, хазяїн, зиркнув на нового відвідувача, як сокіл на польову мишу, і, підійшовши з келихом бренді, поставив його на лаву біля індійця. Червоношкірий заплатив за горілку, але тільки-но хазяїн відійшов, миттю вихлюпнув її і поставив біля себе порожній келих.
«Побий тебе грім», — здивувався Адамс і крадькома глипнув на молодого індійця. Одразу в око йому впала рукоятка ножа, що стриміла з оздоблених шкірою піхов, причеплених до пояса. Рукоятка була старанно і майстерно вирізьблена у формі пташиної голови. Рушницю, обгорнену шкірою, індієць поставив між колінами. Він не звертав ніякої уваги на Адамса, і хоч його чорні очі були розплющені, ніхто не міг би вгадати, куди він, власне, дивиться. «Чисто тобі їжак, що скрутився клубком! — подумав Адамс. — Самого не видно, лише голки стирчать. Точнісінько отак і червоношкірий увібрав всередину свою душу».
Адамсові незручно було довше витріщатися на індійця, він одвів погляд і тільки, вряди-годи нишком кидав на нього оком. Наближалась північ. Адамс випив ще два келихи горілки, а його сусіда теж заплатив ще за два і знову вилив. Аж ось скрипучі двері розчинились, і нарешті ввійшов той, на кого Адамс чекав уже кілька годин.
Це був великий на зріст, широкоплечий чоловік з рудуватим волоссям. Він одразу ж помітив Адамса, підійшов до нього, і вони привіталися, одночасно вигукнувши: «Ага, і ти тут!» Потім Червоний Лис став перед молодим індійцем.
— Гаррі, — промовив він з удаваною ввічливістю, — я вітаю свого червоношкірого брата!
Якусь мить індієць і Червоний Лис мовчки дивились один на одного, перш ніж молодий червоношкірий відповів на привітання. Адамс, пильно спостерігаючи за цією сценою, помітив зненависть у поглядах, якими вони зміряли один одного. Але це тривало лише коротку мить, і Адамс навіть вирішив, що то йому, певно, так здалося. Індієць відповів на привітання білого також статечно і чемно. З видимим полегшенням Червоний Лис відійшов і сів за першим столом біля своїх знайомих, що грали в карти. Там його зустріли голосними вигуками. Він поплескав по плечу старого сп'янілого індійця: «Топ! Гей! Топ!» Але старий не звернув на нього уваги, він пив і зосереджено дивився в карти. А ті раз по раз випадали на користь низенького бридкого чоловічка, що вже цілий вечір обдурював індійця.
Адамс знову поглянув на Гаррі, отого молодого червоношкірого, що виливав горілку, Мов брудну воду, і на п'яного старого — його батька. Які в них взаємини? Чи все між ними гаразд?
Поки Адамс отак розмірковував, серед картярів зненацька зчинився галас, і Адамс зрозумів, що в Топа більше немає доларів, щоб сплатити картярські борги. Низенький нечупара знову виграв, він кричав і вимагав гроші або коня й рушницю старого, але на таку плату Топ ніяк не міг погодитись, і низенький, розлютившись, хлюпнув в обличчя індійцеві горілкою. Червоношкірий змовчав. Здавалося, він справді визнавав картярські борги як' цілком справедливі. Раптом
