Одіссея капітана Блада - Рафаель Сабатіні

кричав. Саме цей галас і розбудив його. Гадаючи, що на нього чекають якісь термінові пологи, Блад одягнув халат, пантофлі й зійшов униз. На сходах він мало не наскочив на перелякану місіс Барлов, яка теж підхопилась, але не знала, що робити. Блад заспокоїв економку і пішов відчиняти двері.

За дверима, у косому промінні нового сонця, стояв брудний і запилений юнак у подертому одязі (замість лівого рукава камзола взагалі теліпалося якесь лахміття) і намагався перевести дух. Він раз у раз удавався до спроби заговорити, але не міг вимовити ані слова.

Цієї миті Пітер Блад упізнав у ньому молодого капітана Джеремі Пітта, племінника плаксивих дам, що жили навпроти. Це був один із тих юнаків, кого загальний ентузіазм утягнув у вир воєнних дій. Його гримання розбудило всю вулицю: двері й ґрати відчинялися і звідти визирали стривожені допитливі обличчя.

— Не поспішайте, спокійніше, — сказав Блад. — Поспіх ніколи не вів до добра.

Хлопець не звернув уваги на застереження: віддихавшись, він, нарешті, заговорив:

— Лорд Гілдой... Він важко поранений... у маєтку Оґлторп... на березі річки, я відніс його туди... і... він послав мене до вас... Ідіть! Ідіть скоріше!

Він учепився в доктора і привів би його силоміць, не зважаючи, що той був у нічній сорочці й капцях. Але Блад ухилився від надто нетерпливої руки.

— Будьте певні, я приїду, — сказав він.

Звістка засмутила Блада. Гілдой був дуже доброзичливий, щедрий його покровитель відтоді, відколи той оселився в цих краях. Бладові щиро хотілося віддячити за добре ставлення до нього, і його дуже засмутило, що нагода трапилася за таких сумних обставин, адже Пітер добре знав, що нерозважний молодий лорд був палкий прихильник герцога Монмута.

— Я поїду. Але спочатку дозвольте перевдягтися й узяти речі, які мені можуть знадобитися.

— Немає часу, ми спізнюємось!

— Заспокойтеся, ми не змарнуємо ані хвилини. Ще раз кажу: поволі їдь — далі заїдеш. Заходьте... сідайте... — І він запросив юнака до вітальні, розчинивши двері.

Молодий Пітт нетерпляче відхилив запрошення:

— Я почекаю тут. Покваптеся, в ім’я Бога!

Блад вийшов, щоб одягнутися й узяти сумку з інструментами.

Про характер поранення лорда Гілдоя можна буде дізнатись і пізніше, уже коли вони вирушать. Блад узувався й водночас давав розпорядження місіс Барлов — його вказівки стосувалися й обіду, який йому так і не судилося скуштувати.

Коли, нарешті, лікар вийшов — місіс Барлов квоктала позаду нього, як роздратована квочка, — він знайшов молодого Пітта в оточенні наполоханих, напіводягнених городян, переважно жінок. Вони прибігли, щоб скоріше дізнатися, чим скінчилася битва. Легко здогадатися, яку нерадісну новину приніс їм Пітт: ранкове повітря одразу сповнилося гіркого плачу й голосіння.

Побачивши вдягненого й узутого лікаря із сумкою для інструментів, посланець позбувся настирливої юрби, струснув утому, вирвався з рук своїх заплаканих тіток, які в розпачі чіплялися за нього, і, схопивши вуздечку коня, хвацько злетів у сідло.

— Хутчіш! — вигукнув він. — Сідайте позаду!

Блад без зайвих слів зробив, як йому було наказано. Пітт підострожив коня. Натовп розступився. Пітер Блад, сидячи на конячому крупі і тримаючись за пояс супутника, почав одіссею. Як виявилося згодом, Пітт, у якому Блад убачав лише посланця пораненого заколотника, насправді став посланцем самої долі.

Розділ II. Драгуни Кірка

Маєток Оґлторп розлігся на правому березі річки, за милю на південь від Бріджвотера. Серед барвистої зелені стояла сіра будівля у стилі епохи Тюдорів, стіни її густо обвивав плющ. Наближаючись крізь квітучі сади до маєтку, який, здавалося, дрімав в ідилічному спокої на березі Парретта, що виблискував у ранкових сонячних променях, Блад ніяк не міг повірити, що він у країні, охопленій чварами й кровопролиттям.

На мосту, одразу за межами Бріджвотера, вони зустріли стомлених, змучених утікачів з поля бою. Серед них було багато поранених. Напружуючи останні сили, охоплені смертельним жахом, ці люди поспішали до міста, марно сподіваючись, що там знайдуть і захисток, і притулок, їхні очі, сповнені втоми і страху, жалібно дивилися на Блада і його супутника, дехто хриплим голосом намагався застерегти Пітта, бо погоня була вже близько. Але той, не звертаючи жодної уваги на голоси, безстрашно мчав курним шляхом. Блад бачив, що кількість утікачів з-під Седжмура дедалі збільшується. Незабаром вершники звернули з битого шляху на стежку, яка перетинала росяні луки. Навіть тут вони бачили купки кинутих напризволяще бідолах, що розбігалися навсібіч, злякано дивлячись на них. Пробираючись крізь високі трави, втікачі кожну мить чекали, що з хвилини на хвилину з’являться червоні камзоли королівських драгунів.

В обраному Піттом напрямку на південь вони дедалі ближче наближалися до штабу Февершема, і незабаром усі сліди недавнього бою зникли з очей. Вершники проїжджали повз мирні фруктові сади, дерева яких обважніли підвагою плодів, що достигали, — наставала пора виготовлення сидру.

Нарешті вони злізли з коня на бруковане подвір’я — тут їх із похмурим обличчям зустрічав Бейнс — господар маєтку.

У просторій, з кам’яною долівкою залі лікар побачив лорда Гілдоя,— високого чорнявого молодика з масивним підборіддям і великим носом. Лорд лежав на плетеній кушетці біля великого, завішаного шторою вікна. Щоки його були землисто-сірого відтінку, очі заплющені, губи посиніли, з кожним віддихом з них вихоплювався ледь чутний стогін.

Блад мовчав, роздивляючись свого пацієнта. За хвилину він знайшов сили сказати, як йому шкода, що аристократ із такими райдужними сподіваннями на майбутнє мусить ризикувати всім, навіть життям, заради честолюбства нікчемного шукача пригод. Потім лікар схилився над пораненим, розірвав камзол і спідню білизну, щоб оголити понівечений бік його світлості, і наказав принести воду, полотно та все потрібне для перев’язування.

Коли півгодини по тому драгуни захопили маєток, він іще возився з пораненим. Тупіт копит і хрипкі крики, які сповістили про їхній підхід, не стривожили його. Блада взагалі нелегко було вивести з рівноваги, а зараз він до того ж цілком поринув у свою роботу. Але