Чорний лабіринт. Книга третя - Василь Павлович Січевський

Журналісти пожвавішали. Хрипкий голос Бандери, погана німецька мова; що видавала ньому «вихідця з Польщі»… Кореспондент «Нью-Йорк таймс» повернувся до своїх колег і, знизавши плечима, сказав:

— Це він дзвонив мені цілий тиждень по телефону…

В холі вибухнув сміх.

— Ви… Ви смієтесь? — урвав свою промову Бандера. — Чого ви смієтесь?

— Шановний містер… хай нас пробачить, — знову звернувся до промовця американець, — проте нам вельми цікаво було б знати, звідки ви запозичили таку дивовижну інформацію? Крім того, дозвольте поцікавитися, хто ви? Може, розкажете пресі щось цікаве про себе? Де народилися? Де проживаєте? А головне — про ті ваші загони… Ми щось ніяк не второпаємо, кого і де ви залишили на кілька годин?

Ці слова інакше, як знущання, сприйняти не можна було. В очах присутніх журналістів іскрився затаєний сміх.

Страшний, нищівний сміх, якого бояться навіть ті, котрі вже нічого не бояться. До того ж бородатий фоторепортер так, ніби знічев'я, промовив:

— Я зустрічаю його майже щодня на Крайтмайштрасе. Він мій сусіда…

Сказане долетіло до вух Бандери. Він зрозумів: ще хвилина — і його викриють. Він стрепенувся й рішуче підніс догори руку. В голосі забринів шизофренічний шал:

— Закликаю до уваги! Уваги й терпіння! Через десять хвилин я повернусь, і тоді ви про все дізнаєтесь!

Не даючи опам'ятатися представникам преси, Бандера кинувся в прочинені двері. Охоронців витягло за ним, неначе протягом. Журналісти здивовано позирали один на одного, перешіптувалися, з'ясовуючи, хто, де бачив цього опецькуватого череваня з голим, немов коліно, черепом.

Знову принесли вино. Однак ніхто вже не звернув на нього уваги. Всі чекали появи Бандери, але марно. Коли знадвору долинув гуркіт мотора однієї, а потім і другої машини, бородатий фоторепортер визирнув у вікно й клацнув своїм апаратом.

— Фініта ля коммедіа! — вигукнув, оглядаючись на колег.

— Це не комедія, це фарс…

— За такі діла в добрі, старі часи били по пиці, — зауважив, прямуючи до виходу, власний кореспондент.

— І все-таки, панове, ми з уловом. Про це теж можна написати, — мовив представник вечірньої газети. — Кілька рядків для скандальної хроніки…

У місті буяла весна. Пломеніли на газонах тюльпани. Над ними вздовж вулиць вишикувались прикрашені білими свічками київські каштани. Була ранкова година. З Хрещатика вони піднялися до пам'ятника князю Володимиру, а потім ще вище. Андрій зупипився біля альтанки. Внизу лежав ще сонний Поділ. Під кручами, оповитий туманом, велично, котив свої води могутній Дніпро.

— Гарно як! — звернувся до супутника Андрій. — Безмежно і вільно… Злетіти хочеться…

— Одразу видно, що вперше в Києві, — посміхнувся лейтенант Бойко.

— Вперше… До війни ще, як малим був, батько обіцяв показати столицю, а потім… — Він надовго змовк, задивившись на те, як міняють колір задніпрянські далі.

Скільки міст довелося бачити, а жодне не викликало такого хвилювання. І в Мюнхені, і в Ханої, і в Парижі — всюди серце було по вінця виповнене тугою за рідним краєм. Батьківщина завжди зринала в пам'яті, як та заповітна дорога під яворами, що вела до рідного дому. Тепер він уже знав, що віднині цей величний обшир Дніпра, цей весняний, заквітчаний Київ назавжди залишаться в його серці як зримий образ Батьківщини, позбавити якої його намагалися стільки років.

— Андрію Максимовичу, пора. Через п'ятнадцять хвилин на нас з вами чекає заступник міністра, — нагадав лейтенант.

— Уже йдемо… — сказав Андрій, важко розлучаючись з видіннями минулого, що саме зринули в його пам'яті. Дахау, Ебензе, Топліц і Мюнхен, Ханой і Укон-Лу, Париж і Мо, знову Мюнхен, і знову Зальцкаммергут… Усе те було тепер за пругом його життя, і тільки люди, з якими звела і здружила доля, — завжди поруч. Вони навік увійшли в його єство, стали часткою його самого. Кубанець Яровий, баварець Тегарт, француз Дервіль, полтавець Микола Добривечір і киянин Федір Крайніченко — відніми їх від нього, і залишиться отой нетямущий наївний хлопчина з ешелону білих рабів, що ще й зараз стукотить колесами по рейках його пам'яті. То вже, певне, так ведеться в житті людському, що вороги гартують нашу волю, а друзі збагачують душу.

Федір Крайніченко… Коли розповів про останню їхню зустріч, про ту розмову, що відбулася на балконі замку Торнау, генерал попросив докладно написати про Федора. Він виклав усе, що знав, а от про те, що Федір — киянин, написати забув. Треба буде перевідати його сім'ю. У нього, здається, син… Яка то буде радість довідатися, що батько живий.

— Скажіть-но, Василю, — звернувся до свого супутника. — Як розшукати у Києві родину одного мого товариша? Хочу синові передати вісточку від батька.

— Це просто. Треба звернутися до адресного бюро, і вам дадуть адресу, — сказав лейтенант Бойко, проте в очах його майнула інша думка. Андрій помітив це і спитав:

— Мабуть, самому мені поки що не варто тим клопотатися?

— Чому? Можна… Однак краще про це сказати генералові. Знаєте, закони конспірації інколи вимагають од нас…

— Та я розумію…

Андрій мав намір спитати і про Марту, але почувши таку пораду, передумав.