Чорний лабіринт. Книга третя - Василь Павлович Січевський
— Не питай. дурного, куди лежить дорога, — засміявся чорний мов жук, Байда. — Куди мудрий покаже, туди й дорога ляже… Вставай, поїдеш з нами.
— А де твій Трефа?
— Трефи чортма, з'їла корчма! — знову зареготав драбант.
— Ти все віршуєш?
— Не віршую, не віншую, не віщую… Нема, голубе, коли вгору глянути. Як ото ваша боївка розпалася, лишилося дві й через день… Вставай, поголися… Одягни щось пристойніше, бо маємо їхати чи то на якийсь дипломатичний прийом, а чи на якусь конференцію. Пан професор попереджали, щоб того, мали пристойний вигляд. Я чекатиму в машині. Не барися.
Байда вийшов, а Фурман ще кілька хвилин лежав, міркуючи над тим, як усе швидко стає на звичні рейки. Отак воно й далі покотиться, возитиме цього живого мерця і день і ніч, не знаючи втоми, без права на власне життя. Вже стільки років має, а ні жінки, ні діток, ні хати. Ні, перспектива, яку намалював йому гер Лютценберг, таки заманлива. Аж оце тепер відчув, як стомився за ці роки, і не лише фізично, а головне — душею. Вже так наплювали в ту душу, що, здається, наскрізь пропекли тим отруйним харкотинням. У грудях суцільна діра, забита покидьками, неначе урна на людному перехресті. Таке життя вже тисне йому плечі, гне до землі, ще день-два — й зажене в домовину.
Фурман схопився з ліжка і глянув на свій брудний, пожований костюм. «От чорт, а був новий-новісінький». Скинув штани, жбурнув під ліжко. Треба було поголитися, хоч на кілька хвилин стати під душ, бо вчорашня пиятика розламувала голову, пекла всередині, наливала свинцем кожен м'яз. «Почекають… Ще встигнуть з козами на торг. Треба подбати про себе». Згадалося, як мудро надумав вивернутися з-під пана Лютценберга, й на душі трохи ніби розвиднілось. Та й справді, хіба то розумний міг вигадати скористатися в такій справі, як знищення Бандери, послугами його вірного драбанта і саме того, який мав у минулому своїм шефом Теодора Оберлендера. Якщо тупоголовий Лютценберг не візьме до уваги його аргументів, доведеться про ці плани натякнути колишньому шефові, й тоді все буде так, як хоче мудрий Фурман. Оберлендер не такий дурень, щоб поставити під загрозу свою кар'єру в новому уряді через якогось там Бандеру. Вони приберуть цього чиряка, що заважає панові Теодору сісти в крісло міністра, й уже самі подбають, аби на їхню білу манишку не впала й крапля бруду, а тим паче отрути.
Через півгодини Фурман уже під'їздив із Байдою до знайомої аптеки на розі Міллер- і Корнеліусштрасе. Крізь вітрину було видно, як вклоняється Байді огрядна фрау. А колись у цій аптеці їх зустрічала молоденька, білява німочка з на диво синіми очима. Звали її Ютою. Гарно й незвично… Вона впала в око з першого погляду, і він не раз шукав слушної нагоди, щоб поволочитися за нею, та все не випадало. Тепер вона десь зникла, а він, як і раніше, сидить за кермом, возить цих параноїків, що граються в криваву політику. Це не люди, ні, це вже криваві тіні…
Бандера вийшов із дверей аптеки, ведучи попідруч Ріко Ярого. Від безсилої люті у Фурмана перехопило подих. От кому він, не вагаючись, сипонув би отрути. Вчора билися, сьогодні помирилися, а він мало не заплатив за їхні чвари життям.
— День добрий, пане Ярий… — промовив, одкриваючи дверцята. — Ви не впізнаєте мене?
Бандера зиркнув на свого водія з неприхованим роздратуванням: це вже було небаченим зухвальством. Чоловий навіть нахилився до нього, хотів, мабуть, переконатися, чи не п'яний. А Ріко, той байдуже глянув у бік Фурмана бляклими очима, скривив тонкі губи в подобі посмішки і раптом поплескав по плечах.
— Так, так… Пригадую… Відень, Бельведер…
Далі вони вже не звертали на нього жодної уваги. Повсідалися ззаду, ведучи розмову, що почалася між ними, певне, ще там, на горішніх поверхах апартаментів Гарлиги.
— Рушай, — кинув Бандера.
— Куди їдемо? — Фурман навмисне озирнувся, аби ще раз зустрітися очима з паном Ріко. Проте той саме дивився на Бандеру, якому з запалом доводив:
— Не було можливості, Степане… Так воно склалося, що інакше вчинити я не міг…
— Рушай, — не глянувши в бік водія, наказав Бандера.
— Поїхали, — зашипів на Фурмана Байда. — Я дорогу знаю.
А Ріко Ярий усе виправдовувався перед Бандерою:
— Усе воно на місці й чекає свого часу. До того ж тим опікуються вірні люди. Тобі треба гроші? Гроші будуть…
— Мені гроші були потрібні вчора! Коли б я їх мав, то ті Лебеді були б давно обпатрані, а так бач, що коять…
— Роль Ярополка ти явно перебільшуєш. Не звертай уваги.
— Як ти можеш радити мені таке, коли він ріже мене без ножа! Попрали настанови великого збору! Хто такий голова проводу?!
— Та мене питаєш?
— Так, тебе! Коли ти вже став адвокатом Лебедя!
— Та ти, Степане, заспокойся… Я все пам'ятаю. Голова проводу — керівна клітина організації, що має всю повноту влади в кермі українським визвольним рухом. Як керманич і репрезентант визвольних змагань нації — є її вождем! Як я можу про те забути, коли сам писав…
— Писав! А бач, забув, що там далі!
— Ні, пам'ятаю. За свої рішення і всю діяльність відповідає перед богом… і власним сумлінням…
— Так от, опозиція забула про це й вимагає, щоб я звітував не богові, а Лебедю, Ребету, Матлі! Хто вони такі?! Звідки взялися?! Я не бажаю ділити своєї влади з невігласами й самозванцями! Їхній мандат, їхнє хвалене доручення з батьківщини є не що інше, як звичайнісінька фальшивка. Де оригінали? Де те рішення краю? Хто його приймав? Хто підписував? Леміш, який заплямував себе бездіяльністю?! Лісовий, котрий уже рік, як на тому світі?!
— Заспокойся, так недовго й серце надірвати!
