Дикі банани - Аркадій Фідлер
Коли близько полудня ми з Дьєном і Тунгом поверталися з міста додому, то не повірили своїм очам, такі тут сталися зміни. Всі вікна, двері, колони, передпокій були уквітчані листям диких бананів, наша резиденція перетворилася у веселий гай нарядних рослин.
— Що де за декорація? — гукнув я здивований.
Мої приятелі теж були вражені, але незабаром все з’ясувалося. Під час нашої подорожі я кілька разів говорив Тунгові про глибоке враження, яке справляють на мене дикі банани, і не приховував, що воли пробуджують у мене згадки про мої давні подорожі по інших країнах. Про це знав Тунг, знали й усі учасники нашої експедиції. Дійшло це й до вух мешканців Бан Мо. І вони вирішили зробити мені милу несподіванку й оздобили наш будинок дикими бананами.
Надзвичайна пам’ять!
По обіді в нашому будинку, наче у вулику, зароїлися танцівниці. Тераса резиденції з фантастично прекрасним видом на долину стала центром свята. Наче райдуга, засвітилася вона різними барвами, звідусіль чулося щебетання. Танцівниці, перезираючись, стали в ряди, гітарист торкнувся струн. Спочатку зазвучав якийсь напівурочистий спів, мабуть, на честь гостя. Потім чарівні танці, такі самі, як колись у Бан Мо. Після одного-двох танців — перерва. Дівчата розліталися, як русалки, сідали на балюстраді тераси, поправляли волосся чи блузки і задоволені, посміхаючись, тихесенько хихикали. Вони були надзвичайно щирі й безпосередні. Потім знову зривалися в танці.
Танцювали для мене і моїх в’єтнамських приятелів. Наш завтрашній від’їзд був єдиною причиною цих танців.
Після заходу сонця нас запросили до головної зали резиденції на бенкет. Це був уже не варварський бенкет мео біля вогнища. Стіл завдовжки десять чи більше метрів був накритий величезною білосніжною скатертиною. На столі стояли фарфорові тарілки, виблискували келишки й пляшки, лежали ложі й «виделки, і на блюдах парували китайсько-в’єтнамсько-таїські страви. Це приготував наш головний кухар Нго Ван Кві і зробив усе дуже красиво. Стіни було прикрашено листям диких бананів, і ця мальовнича оздоба теж підносила настрій.
Моїми сусідками за столом була літня таї і танцівниця. Вони не знали французької мови, але ми мило порозумілися усмішками, очима й жестами. Я помітив, що молодші більше налягали на їжу, а пити уникали, зате старші не боялися нічого. Обов’язком жінок було прислужувати сусідам, і вони робили це тактовно, з натуральною привабливістю, без докучання.
Настрій у всіх був чудовий. Цьому сприяло й те, що не було офіціальних промов: ще на початку вечері ми одностайно вирішили відмовитися від них. Замість того під кінець вечері, коли подавали чай, каву і якісь вишукані солодощі, дехто вирішив здобути лаври співами. Раз у раз хтось підводився і починав співати. За винятком двох чи трьох більш-менш веселих пісень, усі були здебільшого сумні, які я добре знав. Як і раніше, це викликало в мене подив: адже ці люди, такі лагідні й веселі взагалі, відкриваючи рота для співу, перетворювалися на плаксіїв. Оце так! Мені від душі хотілося сміятися.
Співав і Дьєн. Це була скоріше мелодекламація пісеньки, популярної в північному В’єтнамі:
Своєму коханому я подарувала куртку. Повернувшись додому, я обдурила батька й матір: На мосту вітер зірвав її з мене. Своєму коханому я подарувала обручку. Повернувшися додому, я обдурила батька й матір: На мосту впала вона у воду. Своєму коханому я подарувала солом’яний бриль. Повернувшися додому, я обдурила батька й матір: На мосту вітер зірвав його з мене.
Гучні оплески нагородили керівника нашої експедиції. Я знав, цю пісеньку і плескав найголосніше.
Раптом крізь загальний гомін до мене долинув вигук: балян! (поляк!). Голоси посилилися, і вже наче лавина вигуків долетіло до мене: балян, балян!
Я запитливо глянув на Тунга.
— Хочуть, щоб товариш теж щось заспівав! Польською мовою! — пояснив він.
От так халепа! Оце мене впіймали! Я присягався всіма святими, що не маю голосу, що я тюхтій, який не вміє взяти жодної ноти, що колись один індієць у Південній Америці, почувши мій спів, подумав, що я хочу принести його в жертву, але всі аргументи, за які я хапався, наче потопаючий за соломинку, спадали як з гуся вода. Сконфужений і сполоханий, я мусив підвестись.
Бачачи, що мені не пощастить викрутитися, я вирішив заспівати щось жартівливе. Це здалося мені єдиним виходом з цієї ситуації. На щастя, я пригадав пісню, яку багато років тому мугикав мій батько. Це була страшенно сумна пісня.
Я задуднів кладовищенським голосінням:
Я без мети, Ти без мети, як отой із люльки дим.
