Дикі банани - Аркадій Фідлер

— Може, нема його… між живими?

— Та невже?!

Цим враженим стогоном було розв’язано справу. Для якогось дивацького ритуалу цього було вже досить. За хвилину в хаті знову лунав сміх і веселий гомін.

Інколи хтось підводився і чемно просив Блія Пхая взяти участь у пиятиці. Люди дедалі частіше почали поглядати на мене і потім висловили прохання, щоб і я попробував нагодувати померлого.

Я випив багато, але мені стало якось не по собі. Ач, куди мене загнали! Данг пояснював, що відмовити не можна.

— Чи мушу я при цьому щось говорити? — спитав я меланхолічно.

— Звичайно! Найкраще щось на вашій мові!

Я все ще вагався. Тоді мої сусіди почали мене підводити, і я мусив попрямувати до небіжчика з шматком м’яса і келехом горілки. Коли я рушив, запала така тиша, що було чути легке потріскування вогню в хаті, а знадвору — звуки кренга.

Що я повинен сказати? Можливо, продекламувати? Порожня голова шукала порятунку. Я зупинився й проголосив пронизливо:

Випаливши це, я приступив до церемонії. Сяк-так виконавши усе згідно з ритуалом, повернувся на своє місце і остовпів. Усі дивилися на мене такими палаючими очима і з таким напруженням, ніби ждали від мене чогось незвичайного. Мені хотілося пирхнути, але не насмілився, бо в хаті все ще панувала урочиста тиша.

— Ви промовляли чудово! — зауважив Данг. — Чи це було якесь польське закляття?

— Щось подібне до цього. Дуже старе, воно існує майже півтора століття.

— Може, вплинуло?

— А як воно могло вплинути?

— Блія Пхай часом не ожив?

— Ні! Запевняю вас, що Блія Пхай помер сумлінно, раз і назавжди.

Коли Данг переклав де сенсаційне відкриття, присутні глибоко й голосно зітхнули, чи то з жахом, чи то з полегкістю — а можливо, і з тим, і з другим водночас.

Незабаром до хати ввійшло кілька чоловік з кренгами в руках. Кренг — це музичний інструмент, що складається з кількох сопілок різних розмірів, своєрідний губний органчик з дуже приємними, вібруючими звуками, подібними до органних тонів. Справжній чоловік мусив уміти грати на кренгу й виконувати один-єдиний танець, який знали мео. Його виконують з різних приводів виключно чоловіки. То ритуальний танець, що відганяє од душі небіжчика шкідливих духів.

Прийшли двоє танцюристів. Граючи на кренгу, вони виконували свій дивацький танець. Кожен танцюрист рухався незалежно від іншого і робив несподівані рухи, то швидкі, наче стрибок хижака, то повільні, немов чатував на когось. Танцюрист високо піднімав одну ногу, обертаючись на другій; потім схилявся до землі, немов замітав її кренгом, рвучко перестрибував з ноги на ногу, або переступав повільно, як черепаха. Він то присідав навпочіпки, щоб стрибнути наперед, то завмирав на мить у русі і раптом блискавично перекручувався навколо своєї осі.

— Ми називаємо це дати стусана духові, — нахилився до мене Данг.

У цьому танці було щось чарівне, якась невимовна краса. Відчувалося суворе дихання стародавніх віків. Нічого подібного у інших народів немає. Тепер я вже не дивувався, що у мео ці танці виконували тільки чоловіки.

Це був безперечно танець ведмедя. Рухи танцюючих яскраво передавали невичерпну міць народу, його завзяті бої й безустанну пильність. Особливо вражали раптові, швидкі повороти. На протязі чотирьох тисяч років мео охороняли свої садиби від різних напасників.

Звідки ж символ ведмедя? Це був не гімалайський ведмідь, що жив у в’єтнамсько-лаотянських горах. Танець був зв’язаний із ведмедем Півночі, володарем сибірської тайги. Вивчаючи стародавні історичні пісні, яких і досі співають мео, етнографи висунули припущення, що перед тим як оселитися в китайському Хонані, своєму першому, відомому в історії місці поселення, мео жили десь на Півночі, в районі сибірської тайги й тундри. «Наші курені, — співалося в одній з їхніх популярних пісеньок, — здіймалися колись в краю, вкритому лісом, кригою і снігом. Шість місяців тривав там день і шість місяців — ніч. Дерева росли рідко й були низькі, люди теж були маленькими й загорталися у звірячі хутра…» Мені здається, що за достовірність такого припущення міг би також говорити й танець мео, на що етнографи досі мало звертали уваги. Ведмідь Півночі був натхненником їхнього танцю і як звір втілював у собі могутність далекої природи, так само й танець мав переможний вплив на найважливіший обряд мео, обряд поховання.

Незабаром інші танцюристи заступили двох перших, а ті підійшли до нас, щоб випити й поїсти. Мої сусіди, які спочатку майже не звертали уваги на танці, почали підводитися, брали кренги і самі танцювали. Серед загальної метушні Данг, Хон і я вислизнули на свіже повітря.

День кінчався. На оголених вершинах догоряв рожевий відблиск, а яри потопали в мороку. Поблизу хати було чимало людей. Вони сиділи купками або лежали на землі. Всі, хто не дрімав, веселилися; звідусіль долинав сміх і хихикання. Здебільшого це була молодь, яка позбігалася сюди навіть здалеку, бо саме тут