Звіробій - Джеймс Фенімор Купер
— Свята істина, Звіробою! — підхопила Джудіт, і останні сліди невдоволення розтали в її ясній усмішці.— Свята істина! І я сподіваюсь, що в ставленні до мене вам завжди буде поводирем любов до істини. А поза все я ще сподіваюсь, що ви судитимете мене самі й не будете вірити злісним пліткам. Такі базікала, як Гаррі Непосида, ладні обмовити молоду жінку тільки за те, що вона випадково не поділила думки щодо їхньої персони.
— Слова Гаррі Непосиди для мене не євангеліє, Джудіт, але й людина гірша за нього може мати очі та вуха, — поважно заперечив мисливець.
— Годі про це! — вигукнула Джудіт, блиснувши очима, і рум'янець розлився їй аж до скронь. — Краще поговоримо про мого батька та про викуп. Отже ви кажете, Звіробою, що індіяни не згодяться віддати бранців за мої убори, батькову рушницю та порох, їм треба більше. Але ж є ще скриня.
— Так, є ще скриня, як ви кажете, Джудіт. І коли доводиться вибирати між секретом і скальпом, більшість людей воліє зберегти скальп. До речі, ваш батько давав вам якісь вказівки щодо цієї скрині?
— Ніколи. Мабуть, він вірив, що замки й штаби назавжди збережуть її таємницю.
— Це рідкісна скриня, і зроблена вона дивно, — вів далі Звіробій, підвівшись із скрині, на якій сидів, і схилившись над нею, щоб краще її роздивитись. — Чингачгук, таке дерево не росте в лісах, які ми з тобою не раз сходили. Це не чорний горіх, хоч на вигляд воно таке ж гарне, може, навіть гарніше, незважаючи на кіптяву та різні пошкодження.
Делавар підступив ближче, помацав дерево, придивився до його структури, пошкріб нігтем лак і з цікавістю погладив рукою сталеву окову та важкі замки на масивному ящику.
— Ні, нічого схожого немає в наших краях, — казав далі Звіробій. — Я знаю всі породи дуба, клена, в'яза, липи, горіха чорного й сірого, — всіх дерев, які тут ростуть, але ніколи не бачив такого дерева. Джудіт, за саму цю скриню можна викупити вашого батька. Хіба що в ірокезів не так розвинена цікавість, як в інших червоношкірих, — особливо до дерева.
— А може, викуп обійдеться нам дешевше, Звіробою? У скрині повно всякого добра, і краще віддати половину, ніж усе. До того ж, не знаю чому, батько просто труситься над цією скринею.
— Гадаю, йому дорога не сама скриня, а те, що в ній лежить, бо скриню не бережено, зате бережено її вміст. Тут три замки, Джудіт, і жодного ключа.
— Я ніколи не бачила ключа. Але він повинен бути десь тут, бо Гетті казала, що часто бачила відімкнену скриню.
— Ключі не літають у повітрі й не плавають у воді, дівчино. Якщо існує ключ, то має існувати й місце, де його сховано.
— Це правда. І ми його легко знайдемо, якщо пошукаємо.
— Це ваша справа, Джудіт, тільки ваша. Скриня належить вам чи вашому батькові, і Гаттер ваш батько, а не мій. Цікавість — жіноча, а не чоловіча риса, і всі права на вашому боці. Якщо в скрині є цінні речі, на мій погляд, розумно буде пустити їх на те, щоб врятувати життя їхньому власникові або хоча б зберегти йому скальп. Однак вирішити це мусите ви, а не ми з делаваром. Коли нема законного власника пастки, чи оленячої туші, чи човна, то за всіма лісовими законами найближчий родич стає його спадкоємцем. Отже, ми полишаємо це на вас: скажете ви відчиняти скриню чи ні.
— Сподіваюсь, Звіробою, ви не вірите, що я буду вагатися, коли життя мого батька в небезпеці?
— Звісно, ні. Але це ризиковано, бо ймовірне й таке, що, повернувшись додому, старий Том осудливо поставиться до вашого вчинку. Мене не дивує, коли люди не схвалюють того, що робилося ради них же самих. Смію сказати, навіть місяць виглядав би зовсім інакше, ніж зараз, якби ми могли поглянути на нього з протилежного боку.
— Звіробою, якщо ми розшукаємо ключ, я дозволяю вам відімкнути скриню і взяти звідти речі, які, на вашу думку, згодяться, щоб викупити батька.
— Спершу знайдіть ключ, дівчино; про все інше ми поговоримо потім… Змію, у тебе очі, як у мухи, і кмітливості теж вистачає. Чи не допоміг би ти нам здогадатись, де Плавучий Том ховає ключ од скрині, якою так дорожить?
Досі делавар не втручався в розмову. Але тепер, коли звернулися безпосередньо до нього, він одійшов від скрині, що приковувала всю його увагу, й почав обдивлятися довкола, шукаючи місце, де міг би лежати ключ. Тим часом Джудіт та Звіробій теж не сиділи згорнувши руки, і скоро всі троє були поглинуті ретельними й продуманими пошуками. Не підлягало сумніву, що такий дорогий господареві ключ не міг зберігатися у звичайній настінній шафці чи шухляді, яких було в приміщенні чимало, і через те до них ніхто не зазирав. Почали шукати в непомітних для ока та потайних місцях, що найбільше годилися під схованку. В такий спосіб обнишпорили всю кімнату, але без жодних наслідків. Тоді перейшли до спальні Гаттера. Цей куточок грубої споруди було умебльовано краще, — тут стояло кілька речей, якими особисто користувалася покійна дружина господаря. Ключі від усіх кімнат були в Джудіт, а тому й це помешкання скоро обшукали, проте не знайшовши бажаного.
Нарешті перейшли до спальні дочок. Чингачгук одразу запримітив велику різницю між тією половиною кімнати, яку займала Джудіт, і тією, що належала Гетті. Тихий вигук зірвався йому з уст, і, показавши на ту й на ту половини, він додав щось півголосом, звертаючись до друга делаварським наріччям.
— Ага, он як ти гадаєш, Змію! — відповів Звіробій. — Що ж, так воно, певно, і є, хоч ніхто не вбачає в цьому нічого дивного. Одна сестра полюбляє убрання й прикраси — може, навіть занадто, як дехто каже, — а друга тиха й смиренна, мов боже ягня. Хоч, зрештою, смію сказати, що Джудіт має свої позитивні якості, а Гетті — свої вади.
— А Слабкий
