Гробниця - Кейт Мосс

— О восьмій, мосьє Лоуренс. Принесли власноручно.

Він забарабанив татуйованими пальцями по столу.

— Прекрасно. Дякую, Елоїзо. Можеш відпочивати. Якщо хтось питатиме — я в себе в офісі.

— Добре, — посміхнулась вона, але Джуліан уже відвернувся й пішов.

РОЗДІЛ 32

О дев’ятій п’ятнадцять Мередіт покінчила з вечерею та знов увійшла до вестибюля з чорно-червоними кахлями. Хоч якою стомленою вона почувалась, але не було сенсу лягати спати просто зараз. Хіба ж можна заснути, коли стільки думок купчиться в голові!

Відчинивши парадні двері, вона визирнула в темряву.

Може, трохи пройтися? Алеї яскраво освітлені, однак тихі й безлюдні. Відчувши холод, Мередіт інстинктивно застебнула свій червоний джемпер фірми «Аберкромбі енд Фітч» і відкинула цю ідею. До того ж останні два дні вона тільки те й робила, що ходила.

Якось іншим разом.

І Мередіт остаточно поховала цю думку. З веранди, де розташовувався бар, у коридор долинав шум і тихе бурмотіння відвідувачів. Вона не була великою прихильницею барів, але оскільки їй не хотілося повертатися до свого номера й лягати спати, то похід до бару видавався не такою вже й кепською ідеєю.

Пройшовши повз стенди з порцеляновим посудом, Мередіт штовхнула стулчасті двері й увійшла всередину. Кімната скидалася радше на бібліотеку, ніж на бар. Її стіни від підлоги до стелі були уставлені заскленими книжковими шафами. У кутку стояла розсувна драбинка для того, щоб можна було діставати книги з горішніх полиць.

Довкола низьких круглих столиків стояли шкіряні крісла, як у сільському чоловічому клубі. Атмосфера була невимушеною та комфортною. Там було дві подружні пари, ціла родина та кілька самотніх чоловіків.

— Маєте місцеве вино? — спитала Мередіт. — Що можете порекомендувати?

— Біле, червоне, рожеве?

— Біле.

— Спробуйте шардоне «Домен Беґуд», — почувся чийсь голос.

Здивована англійським акцентом і тим, щодо неї хтось заговорив узагалі, Мередіт обернулась і побачила хлопця, котрий сидів трохи далі за стійкою. Його красива модна куртка лежала на двох стільцях, що відокремлювали його від Мередіт. На ньому були накрохмалена біла сорочка, розстебнута на шиї, чорні брюки та черевики. Модне вбрання парубка повністю дисонувало з його пригніченим виглядом. Густа темна чуприна звісилася йому на лице.

— Воно — з місцевого виноградника в Сепі, що на північ від Ліму. Добра штука.

Наче перевіряючи, чи слухає вона його, хлопець обернувся та глянув на неї, а потім знову витріщився на свій келих із червоним вином.

У нього такі блакитні очі!

Мередіт мимоволі сіпнулась, пригадавши, що вже бачила цього хлопця. Дійсно-бо, це він ішов за труною на похоронній процесії. Їй стало трохи ніяково від того, що їй відомий цей факт його життя. Наче вона навмисне піддивлялася за ним, хоча це було зовсім не так.

Вона глипнула на парубка.

— Гаразд. — А потім повернулася до бармена. — S'il vous plait[8].

— Tres bien, madame[9]. Ви з якої кімнати?

Мередіт показала йому брелок свого ключа, а потім знову глянула на хлопця за стійкою.

— Дякую за пораду.

— Нема за що, — кинув той.

Мередіт ніяково завовтузилася на стільчику, не знаючи, продовжувати розмову чи ні. Проте замість неї вирішив хлопець. Обернувшись, він простяг руку через стільці та стійку.

— До речі, мене звати Хол, — сказав він.

Вони поручкались.

— А мене — Мередіт. Мередіт Мартін.

Бармен розстелив перед нею паперову серветку, а на неї поставив келих із густим темно-жовтим вином. Потім увічливо-обережно поклав поруч рахунок і ручку.

Гостро відчуваючи на собі погляд Хола, Мередіт відсьорбнула вина. Легке, прозоре, з лимонним присмаком, воно нагадало їй ті вина, що їх подавали Мері та Білл з якої-небудь урочистої нагоди чи тоді, коли вона приїздила додому на вихідні.

— Який клас! Справді добре вино.

Бармен поглянув на Хола.

— Іще бокал, мосьє?

Хол кивнув.

— Дякую, Жорже. — Він крутнувся на стільці, сівши в півоберта до неї. — Ага, отже, ви — Мередіт Мартін. Американка.

Із цими словами Хол сперся ліктями на стійку й занурив пальці у свою буйну чуприну. Мередіт здалося, що він був напідпитку.

— Вибачте, таку дурницю щойно бовкнув.

— Та нічого, — посміхнулася вона. — А я й справді американка.

— Щойно прибули?

— Кілька годин тому. — Мередіт іще відсьорбнула з келиха й відчула, як вино злегка вдарило в голову. — А ви давно тут?

— Так… Мій батько… — Хол замовк, і на його обличчі з’явився безпорадний і згорьований вираз. — Мій дядько є власником готелю, — закінчив він. Мередіт здогадалася, що стала очевидицею похорону батька Хола, і тому ще більше знітилась. Вона помовчала, поки він знову на неї не глянув.

— Даруйте, — сказав молодик. — Сьогодні не найкращий день. — Він осушив свій бокал і простяг руку за повним, що його бармен поставив перед ним. — Ви приїхали в справах чи відпочити?

У Мередіт виникло таке відчуття, що вона потрапила на якусь сюрреалістичну виставу. Вона знала, чому він такий засмучений, але не могла йому про це сказати. А Хол, намагаючись потеревенити з незнайомкою, не помічав натяків і слушних нагод. Паузи між фразами були надто довгими, а перебіг його думок — плутаним і роз’єднаним.

— І те, і те, — відповіла Мередіт. — Я літераторка.

— Журналістка? — пожвавився Хол.

— Ні. Я працюю над книжкою. Над біографією композитора Клода Дебюссі.

Мередіт помітила, як іскорка ентузіазму миттю згасла в очах Хола, і до них знову повернувся скритний і пригнічений вираз. Такої реакції вона не чекала.

— Тут так добре, — швидко мовила вона, змірюючи поглядом бар. — І давно ваш дядько є тут господарем?

Хол тяжко зітхнув. Мередіт помітила, як він гнівно стиснув кулаки.

— Він та мій батько придбали цей заклад на паях 2003 року. Вгатили купу грошей у ремонт і облаштування.

Мередіт мовчала, не знаючи, як продовжити розмову. Вона явно не клеїлась.

— Тато приїхав сюди назовсім лише в травні, щоб повністю включитися в роботу. Хотів сам вести справи цього готелю… Він… — Хол замовк. Мередіт почула, як від хвилювання йому перехопило дух. — Чотири тижні тому він загинув в автокатастрофі. — Молодик перевів подих і додав: — А сьогодні його поховали.

Відчувши полегкість від того, що Хол сам про все розповів, Мередіт мимовільно простягла руку та співчутливо поклала її йому на плече.

— Вибачте, коли що не так сказала. Я вам дуже співчуваю.

Вона відчула, як наче камінь упав з його душі, і його згорблені плечі розправились і розслабилися. Так вони й сиділи кілька секунд, а потім Мередіт прибрала руку начебто через те, що їй треба взяти келих.

— Чотири тижні? І тільки сьогодні поховали…

Хол поглянув їй у вічі.

— Це не