Острів Скарбів - Роберт Льюїс Стівенсон

Пірати остовпіли, вирячивши очі. Голос давно завмер, а вони все ще стояли і мовчки переглядалися.

— Все ясно, — прошепотів один, — треба тікати.

— Це були його останні слова, — простогнав Морган, — його останні слова перед смертю.

Дік витяг свою біблію і заходився молитися. Перш ніж вирушити в море і стати піратом, Дік виховувався у побожній родині.

Тільки Сільвер витримав. Зуби його цокотіли з переляку, але він ще не здався.

— Ніхто на цьому острові ніколи й не чув про Дарбі, — пробурмотів він розгублено, — ніхто, крім нас… — Потім він опанував себе і крикнув: — Братки! Я прийшов сюди викопати скарб, і ні людина, ні диявол не зможе перешкодити мені. Я не боявся Флінта живого і, хай йому чорт, не злякаюся його й мертвого. Сімсот тисяч фунтів стерлінгів лежать за якісь чверть милі од нас. Хіба ж коли-небудь джентльмен долі повернеться кормою до такого багатства, злякавшись старого п'яниці з синьою пикою, та ще до того ж і мертвого?

Але ці слова щось не дуже підбадьорили його супутників. Пірати навіть ще більше злякалися цих непоштивих ви разі и на адресу привида.

— Облиш це, Джон, — сказав Меррі. — Краще не ображай привида.

А інші були такі налякані, що не могли промовити й слова. Вони охоче втекли б звідси, та для цього їм не вистачало мужності. Страх примушував їх тулитися до Джона Сільвера, у якого вони мовби благали захисту. А Сільвер справді уже подолав свій страх.

— Привид? Можливо, це й привид, — сказав він. — Але одна річ для мене незрозуміла. Ми чули луну. Але ніхто ніколи не бачив привида з тінню. Так звідки ж могла з'явитися луна, хотів би я знати? Тут щось не так, безперечно.

Цей довід здався мені досить слабким. Але ніколи не можна сказати, що саме впливає найбільше на забобонну людину.

На моє здивування, Джордж Меррі відчув велике полегшення.

— Правильно, так воно і є, — сказав він. — Ну й голова ж у тебе на плечах, Джон! Підтягніться, хлоп'ята! Ми просто взяли неправильний курс. Якщо подумати, то голос цей нагадує голос Флінта, не суперечу, але все-таки не так, щоб дуже… Він більше скидається ще на чийсь голос… на голос…

— Клянусь дияволом, це голос Бена Ганна! — проревів Сільвер.

— Правильно! — крикнув Морган, підводячись із землі й стаючи на коліна. — Це був голос Бена Ганна!

— Та хіба це велика різниця? — запитав Дік. — Бен Ганн теж помер, як і Флінт.

Інші на це тільки зареготали.

— Та хто ж зважав на Бена Ганна? — крикнув Меррі. — Живий він чи мертвий, хто ж його боїться?

Дивно було бачити, як швидко отямилися ці люди. На їхніх обличчях знову з'явився рум'янець. За кілька хвилин вони вже розмовляли, ніби нічого й не було, і тільки зрідка прислухалися. Не почувши нічого підозрілого, вони зовсім заспокоїлись і, закинувши інструменти за плечі, рушили далі. Меррі йшов попереду, перевіряючи за компасом Сільвера напрям на Острів Скелета. Він сказав правду: ніхто не боявся Бена Ганна ні живого, ні мертвого.

Тільки Дік усе ще тримав свою біблію і боязко оглядався. Та ніхто не співчував йому, а Сільвер навіть глузував з його побоювань.

— Я ж казав тобі, — сміявся він, — казав, що ти попсував собі біблію. Коли на ній не можна навіть клястися, то що ж, по-твоєму, дасть за неї привид? — І він, зупинившись на хвилину, спершись на милицю, ляснув пальцями перед самим носом Діка.

Але Дік не міг заспокоїтися. Скоро мені стало ясно, що хлопець нездужає. Спека, втома і тривога прискорили приступ пропасниці, що її пророкував лікар Лайвсі.

Ми йшли тепер відкритим місцем, шлях наш лежав униз, бо, як я вже казав, плато схилялося на захід. Сосни, великі й малі, росли тут рідко. І навіть у хащах мускатного горіха та азалій раз по раз відкривалися широкі, осяяні сонцем галявини. Пробираючись на північний захід, ми наближалися до плеча Підзорної Труби. Унизу під нами було видно широку західну бухту, де так недавно мене кидало й кружляло у човнику.

Ми дійшли до першого великого дерева. Але компас доказав, що це було не те дерево, яке потрібне нам. То саме сталося і з другою сосною. Третя здіймалася над заростями майже на двісті футів — велетень рослинного світу з червоним стовбуром і завтовшки у кілька обхватів. Під її широкою тінню міг би розміститися цілий загін. Цю сосну можна було бачити далеко з моря і з заходу, і зі сходу, і, мабуть, саме тому Флінт позначив її на карті як морехідний знак.

Але велич цього дерева мало вплинула на моїх супутників; їх більше непокоїла думка, що десь поблизу в його тіні зариті сімсот тисяч фунтів стерлінгів. Думаючи про гроші, вони геть забули про страх. Очі їхні палали, рухи стали поспішними й нервовими.

Всі вони думали тепер тільки про цей скарб, про марнотратське й веселе життя, що чекало кожного з них.

Сільвер, підстрибуючи, шкутильгав на своїй милиці. Ніздрі його роздималися й тремтіли. Він лаявся мов божевільний, коли мухи сідали на його спітніле, гаряче обличчя. Він люто смикав за мотузок, яким я був прив'язаний до нього, і з ненавистю поглядав на мене. Сільвер уже не приховував своїх почуттів, і я читав його думки. Золото було близько, і про все інше він забув. Він забув про свою обіцянку і про лікареве застереження. Він, безсумнівно, хотів викопати скарб, у темряві л очі знайти й захопити «Іспаньйолу», перерізати горлянку кожній чесній людині на цьому острові і відплисти в океан з вантажем злочинців і багатств.

Схвильований цими тривожними думками, я ледве встигав бігти за шукачами скарбу. Раз у раз я спотикався, і тоді Сільвер смикав за мотузку і лаявся, кидаючи на мене вбивчі погляди… Дік плентався позаду всіх. Його била пропасниця, і він бурмотів молитви та лайку. Перед моїми очима мимоволі поставали страшні сцени, що колись відбувалися на цьому плато. Розбійник з посинілим обличчям, той, що вмер у Саванні, співаючи і лаючись, вимагав рому, зарізав тут власними руками своїх товаришів. Ці зарості, такі мирні тепер, тоді були сповнені передсмертними зойками. І мені здавалося, що я чую їхній відгомін.

Ми вийшли з заростей.

— Гей, братки, за мною! — крикнув Меррі.

І ті, що йшли попереду, побігли.

Раптом за якихось десять