Атлантида - Девід Гіббінс

Джек мовчки дивився на жінку. Вона вже вдруге допомагала їм відвернути навислу загрозу: перший раз був ув Егейському морі, тоді, коли на них напав «Гриф». Чомусь Джекові здалося: поки Катя поруч, вороги триматимуться на відстані та вичікуватимуть.

— Хто ці люди? — спитав він. — Гадаю, наші друзі з «Грифа»?

— Маєш рацію, — була відповідь. — Можу додати, що вони геть безжальні.

— І що нам робити далі? — поцікавився Бен.

Із віддаленого кінця субмарини долинув глухий звук.

— Ось тобі й відповідь, — сказав Джек. Це був умовний сигнал, за допомогою якого Костас повідомив, що операцію з прорізування корпусу субмарини завершено. Джек піднявся та повів своїх супутників до виходу з рубки управління, намагаючись обійти калюжу крові, що розпливлася біля помосту. Коли вони вже прямували коридором, Джек востаннє подивився на розгромлену рубку, аби переконатися, що їх ніхто не переслідує.

Бен залишився біля завантажувальної шахти стежити за проходом. Він знаком дозволив Джекові й Каті рухатися далі. У нього залишалися тільки півтори обойми, і його шанси начебто були мізерними, але Джек знав: коли дійде до стрілянини, кожна куля Бена знайде свою ціль.

Джекові з Катею знадобилося дві-три хвилини на те, щоб подолати вже знаний шлях униз крізь шахту і торпедний відсік. Коли вони наблизилися до отвору у ґратах, то без зайвих слів одягли нещодавно скинуті водолазні костюми і перевірили обладнання один на одному.

Вони знали, що їм слід робити далі. Сенсу залишатися разом із Беном та Енді не було: протистояння могло мати лише один результат. Їхня оборона ґрунтувалася виключно на переконливості Катиної погрози, а те, що кількість ворогів зменшиться, не мало жодного значення. Єдиним шансом для дослідників було вийти назовні.

Ставки у цій грі були дуже високими.

Опустившись на настил днища, вони побачили, що Костас уже загерметизував свій шолом. Джек і Катя швидко зробили те саме, але спочатку жінка передала свій пістолет Енді, що сидів біля пульта управління лазером.

17

Костас проліз першим. Треба було йти обережно, щоб не торкнутися гострих, як лезо, країв прорізу. Спочатку грек перевірив магнітну мембрану, потім повернувся й по черзі подав руку Каті та Джекові. Коли вони опинилися зовні човна, він притулив на місце металевий диск: адже якби мембрана луснула, це б неминуче спричинилося до наповнення субмарини водою. Диск ідеально сів на попереднє місце. Інакше й бути не могло: проріз робився високоточним лазером.

Хоча мембрана була прозорою, на такій глибині майже не було світла, до того ж будь-якому промінню ставав на заваді піддашок скелі, що разом із корпусом субмарини відгороджував їх від моря зовні.

Учені ввімкнули ліхтарі, і світло віддзеркалилося від кристалічних ґраток мембрани, створивши переливчасте сяйво. Поверхня скелі перед ними здавалася геть незнайомою: зелений колір голограми не давав справжнього уявлення про Глянсуватий відтінок базальту. Здавалося, вони дивилися на стару фотографію, зроблену за допомогою сепії: панорама скидалася на двоколірне зображення давнього грота в темній рамці.

Вони повільно пішли вперед, поступово випростовуючись по мірі того, як тунель розширювався. Мембрана була твердою, як скеля, і щільно прилягала до базальту, хоча назустріч їм стікав тонкий струменець води. Приблизно за вісім метрів мембрана сягала поверхні скелі. Костас ступив на сходинки та нагнувся, аби краще розглядіти поверхню.

— Либонь, тобі він знадобиться більше, ніж мені, — сказала вона.

Енді з розумінням кивнув і засунув зброю за пояс, після чого знову повернувся до екрана. Поки Джек коротенько описував сутичку в рубці управління, Костас відвів телескопічний маніпулятор. Лазер прорізав ув обшивці корпусу ідеально правильне коло діаметром у півтора метри.

— Цей диск тримається на шарнірі, встромленому у проріз, — сказав Енді. — Все, що мені треба зробити, — це зменшити тиск повітря в камері, і диск вискочить назовні, наче люк.

Учені деякий час мовчки дивилися на обшивку. Вони усвідомлювали, що на них чекають невідомі небезпеки, але водночас не могли стримати збудження від думки про втрачений світ, що містив скарби, про які вони не могли навіть мріяти.

— Ну гаразд, ходімо, — промовив Костас.

— Майже цілковита відсутність ознак життєдіяльності морських організмів: тут не було навіть водоростей, — промовив він. — Ніколи не бачив настільки безжиттєвого моря. Якщо ми знімемо шоломи, нам смердітиме тухлими яйцями: це сірководень, розчинений у воді.

Промовляючи це, він змінював гучність радіопередачі й водночас дивився на Катю та Джека, намагаючись зрозуміти, чи вони його чують. Але Джек лише щось машинально пробурмотів у відповідь. Вони з Катею пліч-о-пліч стояли в декількох метрах від темряви в кінці майданчика.

Костас підійшов до них. Світло його ліхтаря допомогло краще побачити те, що доти ховала темрява. Просто перед ними постала видовбана у скелі прямокутна ніша приблизно у два чоловічі зрости заввишки й три завширшки. Її глибина становила близько трьох метрів, а стіни були бездоганно відполіровані. На задній стіні можна було розгледіти те, що так зачарувало вчених на голограмі: обриси великих подвійних дверей.

Катя напруженим від хвилювання голосом першою констатувала очевидне:

— Це золото!

Коли ліхтарні промені злилися, їх мало не засліпило сяйво від дверей. Катя відвела свій ліхтар убік.

— Я б сказав, позолота, — промовив Костас. — Тонкий шар золота, нанесений на кам’яні плити. У ті часи на Кавказі було чимало річкового золота, але щоб зробити браму із суцільного золота, довелося б витратити його все. До того ж така брама була б надто нетривкою.

Крізь щілину за виступом скелі ззовні до грота проникав тонкий струмочок води. Світло ліхтарів викликало до життя безліч крихітних веселок, створюючи калейдоскоп барв, що посилював ефект від золотого сяйва.

— Брама щільно прилягає до низького одвірка, видовбаного у скелі. — Костас придивлявся до правого нижнього кута дверей. — Саме це тримає її зачиненою. Як ми й гадали, відчиняється вона всередину.

Він обернувся до Джека:

— Маємо наповнити цю камеру водою і зрівняти тиск по обидва боки брами. Готові?

Джек і Катя кивнули та наладнали регулятори, пустивши повітряну суміш, потрібну для дихання на глибині у сто метрів. У незнайомої з такою глибиною Каті газ викликав легке запаморочення — вона похитнулася. Костас мусив її підтримати.

— Ти швидко звикнеш до цієї суміші, — сказав він. — Вона прочистить тобі голову, усуне все зайве та звільнить місце для написів, що їх тобі доведеться перекладати.

Катя і Джек востаннє перевірили тиск у балонах і знаком дали Костасові зрозуміти, що все