Атлантида - Девід Гіббінс

— А як щодо кесонної хвороби? — спитала Катя.

— Це не становитиме серйозної проблеми, — відповів Костас, повернувши панель на місце. — На цій глибині суміш для дихання складається переважно з гелію та кисню. У міру нашого підняття та зниження тиску вміст азоту збільшуватиметься — регулятор автоматично контролюватиме його пропорційну частку. Якщо перебування під водою триватиме не надто довго, нам знадобляться лише декілька коротких зупинок для проведення декомпресії, тобто для того, щоб зайвий газ вийшов із нашої крові.

— Я впевнений, шлях лежить угору, — запевнив учених Джек. — Мабуть, за цими дверима розташоване якесь вершинне святилище.

— У твоєму зауваженні є геологічний сенс, — сказав Костас. — Для того щоб крізь шари спресованого базальту пробити хід у горизонтальному напрямку, знадобилися б зусилля, гідні самого Геракла. Атланти ризикували натрапити на стрижень вулкана та навіть на потоки магми. Доцільніше було спрямувати тунель угору, вздовж потоків скам’янілої лави й під кутом приблизно в сорок п’ять градусів.

— Авжеж, ми вже знаємо, що ці люди були чудовими інженерами, — промовила Катя, налаштовуючи свою ДВЧ-рацію на ту саму частоту, що була в Джека і Костаса. — Вони спромоглися видовбати в камені майданчик розміром із футбольне поле та збудувати піраміди, колосальніш! за єгипетські. Гадаю, прокладання тунелів не становило для них особливої проблеми. — Вона встановила пульт зв’язку на шоломі. — Однак треба бути готовими до будь-яких несподіванок.

Настала тиша. Було чути лише низьке гудіння генератора: лазер уже здолав половину кола. На відміну від нерівної поверхні, яку зазвичай лишає по собі автоген, край прорізу був таким гладким, наче його обробляли високоточним шліфувальним апаратом. Рівномірне просування маніпулятора нагадувало біг хвилинної стрілки, що відраховувала час до останнього кроку назустріч невідомості.

Коли лазер уже переходив до останнього квадранта, раптом виникла вібрація. Здавалося, здригнулася вся субмарина. Потому пролунав глухий удар та приглушений брязкіт металу. Після цього запанувала лиховісна тиша.

— Підключити запасний акумулятор! — наказав Костас.

— Уже зроблено. Струм не переривався.

Гудіння поновилося. Тим часом Енді від’єднав кабель, що вів із ДСРВ, і подивився, чи не повідомляє комп’ютер про якісь негаразди.

— Що це було, чорт забирай? — спитав Джек.

— Джерело звуку розташоване за оболонкою корпусу, — відповів Енді. — Я не можу його визначити.

— Звук надійшов іззаду човна, — припустив Бен. — Ми перебуваємо лише в кількох метрах від носового обтічника й напевно відчули б, якби щось трапилося з нашого боку. Можливо, звук долетів від переділок заблокованого реакторного відсіку.

Костас похмуро подивився на Джека:

— Припускаю, що ДСРВ вже не наш.

— Як це? — поцікавилася Катя.

— У нас гості.

Джек відсунув замок своєї «Беретти» та перевірив набої, потім зняв пістолет із запобіжника. Тепер він міг відреагувати на будь-яку небезпеку миттєво.

— Не розумію, — промовила Катя. — Це наші товариші?

— Навряд, — відповів Костас. — Шторм вирує вже дванадцять годин. «Сіквест» принаймні в десятьох милях на північ від острова. Це надто далеко, аби сюди могли допливти «Акваподи», і погода надто погана, щоб їх могли десь поблизу скинути з гелікоптера.

— Якби це були водолази ММУ, вони б уже зв’язалися з нами рацією або просто дали б про себе знати азбукою Морзе, постукавши по обшивці, — сказав Бен.

Катя все одно не могла збагнути того, що відбувається:

— Як же «Сіквест» міг не побачити їх? Вони мали з’явитися до початку шторму, але наші монітори не показали жодних кораблів у радіусі п’ятнадцяти миль.

— За таких умов супутникове стеження майже нічого не дає, але радари «Сіквеста» мали б помітити будь-яку аномалію на поверхні. — Костас помовчав, барабанячи пальцями по поруччі. — Утім, існує одне пояснення. — Він обернувся до Джека. — Судно могло вже стояти біля протилежного боку вулкана, надто близько до берега, щоб його розпізнали радари. Якщо з цього корабля запустили підводний апарат, він цілком міг знайти «Казбек» і стикуватися з ДСРВ, а відтак, не виключено, що штурмова група вже досягла аварійної шахти.

— Це пояснює шум, який ми чули, — пробурмотів Бен.

Але Катю ці пояснення, схоже, так і не задовольнили.

— Скажіть мені, як вони могли вже стояти біля острова? — вигукнула вона. — Тексту про Атлантиду більше ніхто не має, так само як і знань, потрібних для того, щоб перекласти й розтлумачити його. — Вона окинула чоловіків поглядом. — Мене тривожить доля команди «Сіквеста».

Джек витримав Катин погляд на мить довше, ніж інші. У цю мить він відчув, що вона щось недоговорює, що її не просто охопило погане передчуття, як усіх інших. Він уже хотів розпитати жінку про це, але тут субмарину стусонув іще один поштовх, поклавши кінець їхнім здогадам. Джек сунув «Беретту» в кобуру:

— Костасе, залишайтеся з Енді тут. Цей люк може бути нашим єдиним шансом вижити. Бене, за мною!

— Я йду також, — тоном, що заздалегідь відкидав будь-які заперечення, промовила Катя. — Нам знадобиться вся доступна вогнева потужність. Субмарини класу «Акула» мали запасний арсенал у кают-компанії на палубі, розташованій над нами. Я знаю, де це.

Часу на суперечки не було. Вони скинули свої наплічні мішки та притулили їх до обшивки.

У проході Джек зупинився та звернувся до Бена з Катею:

— Ці люди прийшли сюди не для того, щоб ритися у предметах старовини. На їхню думку, ми знайшли те, що вони шукають, і тепер уже вони відрізали нас від нашої бази. Якщо нас знищити, то можна вдало завершити операцію, в якій їм не поталанило більш ніж десять років тому. Тепер річ не в Атлантиді: у п’ятьох метрах від нас є достатньо ядерних боєголовок, щоб покласти край усій західній цивілізації.

Коли Катя ступила на сходи, що вели на верхню палубу, їй довелося відхилитися вбік, аби уникнути снігопаду з нальоту, потривоженого Джеком, який піднімався першим. Подолавши півтора десятка сходинок, вона обережно доторкнулася до ноги Джека, водночас давши знак Бенові, який рухався позаду.

— Ось він, — прошепотіла жінка.

Вони опинилися на палубі з житловими відсіками, розташованій над торпедним відсіком, — вороги мали проходити тут годину тому. Катя пролізла в люк і відсунула сміття, накидане біля входу. Її наздогнали Джек і Бен. Джек простяг руку та увімкнув ліхтар на Катиному шоломі.

— Якщо ти не світитимеш у ту шахту, світла ніхто не побачить: я поставив ліхтар на мінімальну яскравість, — прошепотів він.

Катя провела вузьким променем по віддаленому кінці кімнати. За двома обідніми столами виднів розкритий люк. Жінка знаком показала чоловікам, щоб вони залишалися на місці,