"Людина без нервів" - Юрій В'ячеславович Сотник
Напередодні ввечері мама й тато сиділи на лавочці біля, під'їзду нашого великого нового будинку й сперечалися.
— Хлопцеві одинадцятий рік! — сердито говорив тато. — Невже він і дня не може прожити самостійно! Доки ж йому нянька буде потрібна?
— Кажи що хочеш, Михайле, — а я знаю одне, — торочила мама: — якщо ми Олексійка залишимо тут, для мене будь-яка поїздка буде зіпсована. Тут навіть знайомих сусідів немає, щоб наглянути за дитиною. Я просто замучуся вся від тривоги.
Вирішувалася моя доля на цілий завтрашній день! Татків товариш по роботі полковник Харитонов запросив батьків погостювати в неділю в нього на дачі, але мене туди брати не можна було, бо синок Харитонова хворів на кір. Мама досі ніколи не залишала мене надовго самого: їй усе здавалося, що я мале дитя.
В новому будинку ми оселилися тільки тиждень тому і ні з ким із сусідів ще не познайомилися, тому мама хотіла відвезти мене на неділю до своєї приятельки, яка жила на другому кінці міста. Тато заперечував проти цього, кажучи, що незручно турбувати приятельку і що пора привчати мене до самостійності.
Я стояв перед батьками і слухав їхню суперечку затамувавши подих і від хвилювання викручував собі пальці за спиною. Прожити хоча б один день без нагляду дорослих і так було моєю давньою мрією, а тепер, коли ми переїхали до нового будинку, мені цього хотілося з подвійною силою. Причиною того була Аглая — смаглява зеленоока дівчинка, відома як заводіяка серед тутешніх хлоп'ят. Ця Аглая мені дуже подобалась, але я відчував, що вона ставиться до мене зневажливо, маючи мене за маленького хлопчика, та ще й мамія. Мені здавалося, що день, проведений цілком самостійно, дозволить мені підрости в її очах.
На мою досаду, Аглая була тут же в дворі. Вона вистрибувала на одній нозі, штовхаючи, поперед себе камінець, чула всю принизливу для мене розмову татка з мамою і час від часу примовляла, ні до кого не звертаючись:
— У! Я з шести років сама вдома залишалась, і то нічого! — Або: — У! Я скільки раз сама собі обід варила, не те що розігрівала.
Я скоса поглядав на Аглаю і тихенько, але вкладаючи в слова всю душу, переконував:
— Ну, мамо! Ну, мамо ж! Ну, що зі мною може скоїтися? Ну, ти тільки послухай, як я житиму: ви поїдете, я піду трішечки погуляю…
— Двері зачиниш, а ключа забудеш удома…
— А от і ні! Я ключа ще ввечері покладу до кишені… Значить, піду погуляю…
— Тобі домашнє завдання треба робити, а не гуляти. Незабаром перше вересня, а ти й половини прикладів не розв'язав.
— Ой, мамо, ну годі! Я не гулятиму. Значить, ви поїдете, а я сідаю розв'язувати приклади, потім — захотілося їсти — я вмикаю газ…
— Ще з газом що-небудь накоїть, — пробурчала мама.
— У! Я давно вже газ… — почала була Аглая, але тут примчав Антінко Дудкін з великим аркушем паперу в руках.
— Готово! Де вивішувати? — сказав він Аглаї, і вони вдвох пришпилили до парадних дверей написану чорнилом афішу; вона повідомляла, що завтра о п'ятій вечора в клубі відбудеться спектакль піонерського драматичного гуртка. Буде поставлено казку «Іванко-дурник».
Нарешті нам з татком пощастило уговтати маму. Було домовлено, що батьки поїдуть шестигодинним поїздом, а я встану, як і завжди, о восьмій, сам наведу лад у квартирі, сам закип'ячу собі чай, сам нагодую і виведу погуляти таксу Шумку, сам (тобто без погейкування) розв'яжу десять прикладів і сам розігрію собі обід. Я був на сьомому небі. Для мене все це видавалося таким новим, таким привабливим, як для іншого хлопчика можливість пожити на безлюдному острові.
Цілий вечір мама наставляла мене, вночі я довго не міг заснути, а коли прокинувся сонячного ранку, в квартирі панувала незвичайна тиша. Тільки Шумка, чухаючи собі за вухом, м'яко постукувала лапою по підлозі.
Я був сам! Я був цілковитим господарем квартири! Я міг як завгодно розпоряджатися собою.
Я схопився з ліжка і в самих трусах, узявшись кулаками в боки, голосно насвистуючи якийсь парадний марш, вирушив на огляд своїх володінь.
Я тут же намітив собі цілу програму дій. Прибираючи в квартирі, я не просто підмету паркетну підлогу, а заново натру її воском; я навіть почищу й повішу до шафи татків старий мундир, залишений ним на спинці стільця. Прикладів я розв'яжу не десять, як ми з мамою домовились, а всі двадцять штук. Увечері, коли тато з мамою затримаються, я розігрію для них вечерю, загорну її в стару ковдру, як це часом робила мама, а сам ляжу спати, залишивши на столі записку: «Котлети і картопля гарячі, в кухні на табуреті». Словом, тепер мама зрозуміє, як безглуздо було з її боку боятися зоставляти мене самого.
Я швидко одягнувся, вмився і зібрався був вивести Шумку, яка вже скавуліла біля дверей, але тут у мене промайнула така думка: а що, коли заразом піти до магазину й купити собі що-небудь на снідання? Адже одна річ, коли до магазину тебе посилає мама, й зовсім інша, коли ти сам забажав чого-небудь, пішов і купив. Заради такої втіхи не шкода було витратити копійок тридцять з півтора карбованця, що я наскладав на акваріум.
Хліб, масло і ковбаса в мене до чаю були. Трохи поміркувавши, я відчув, ніби мені хочеться сиру.
За хвилину, тримаючи Шумку на повідку, я ішов через двір, ішов неквапом, статечно, позираючи на вікна квартири на першому поверсі, в якій жила Аглая. Раптом саме з її вікна вилетіла й гепнула біля моїх ніг дохла ворона. Шумка дзявкнула від несподіванки.
— Ану, щоб духу вашого тут більше не було! — почувся з вікна сердитий жіночий голос. — Ач, понаносили різної погані! Репетирувати їм треба! Для того клуб с, щоб репетирувати, там і ходіть на головах, а людям спокій треба дати. Ну! Скільки раз мені повторювати! Геть звідси!
Услід за цим з під'їзду вискочив