"Людина без нервів" - Юрій В'ячеславович Сотник

Тут тільки я схаменувся. Безшумно й рвучко я знову простягнувся на гілці і так напоровся животом на сучок, що від болю аж крякнув, мов качка. Четверо внизу не помітили цього.

— Ідуть? Ocю, йдуть? — голосним шепотом запитували з кущів.

— Ні! Не видно, — відповідав маленький хлопчик.

— Ось! Де ти їх бачив? Де ти їх бачив?

— Метрів за двісті від нас… Ми вже в парк увіходили. Я оглянувся назад, а вони з провулка на майдан виходять. Дівчата! Зіно, Тамаро, слухайте: ми з Микитою на хлопців нападемо, а ви відразу на Таньку навалюйтесь. Гаразд?

Блондинка за своїм кущем нічого не відповіла, а руда пробурчала майже басом:

— Авжеж! Будемо ми ще битися! Що ми, хуліганки якісь…

Оська знову виглянув на стежку і тут же подався назад:

— Ідуть!

Троє в кущах притихли. Я не міг бачити стежки, я бачив тільки Оську, який пильнував за нею. Він то припадав грудьми до самої землі, то лягав на бік, то знову рачкував.

— Ідуть! — шепотів він, страшенно хвилюючись. — Метрів п'ятдесят лишилося. Зупинилися… Ой! Одягаються в щось…. Маски надівають. Маски! Чорні! Ідуть! — Оська позадкував, заповз у кущі і вже звідти поквапом прошепотів: — Дівчата! Зіно! Якщо Танька допомагатиме хлопцям, ви з Тамаркою свої передсуди облиште, чуєте?

— Угу, — почулося з-за куща, крізь який маячила руда пляма.

Більше ніхто не вимовив жодного слова.

І ось на галявинці з'явилося ще троє змовників. Поетеса Тетяна мала зовнішність, що дуже пасувала поетесі: у неї були темні кучері, бліде обличчя й великі чорні очі з довгими віями. Обох її супутників навіть без будь-якої бійки варто було зняти на кіноплівку. Щоб Оська їх не впізнав, вони понапинали на себе казна-що: обличчя обох були закриті масками, вирізаними з чорної ганчірки. Крім того, один хлопчик був до п'ят закутаний у старий байковий халат малинового кольору, а на другому був подертий светр і величезні штани-галіфе завширшки майже такі, як зріст самого хлопчика.

Вони зупинилися посеред галявинки і стали оглядатися.

— Хлопчики, а де кляп? У кого кляп? — ніжним голосом спитала поетеса. — Грицю, у тебе кляп?

— У мене. — Змовник у галіфе дістав з кишені зім'ятого носовика й довжелезного цупкого мотузка. — Тільки дарма ви все це. Краще просто відлупцювати його, як усі роблять, і квит.

Тетяна засперечалася з ним:

— Знаєш, Грицю… У тобі ані на стілечки фантазії нема! Ну, що цікавого, коли ви його відлупцюєте? А тут… Тут прямо як у кіно! Він іде, зненацька на нього нападають двоє у масках, затикають рота, прив'язують до дерева і зникають.

— А перший перехожий його розв'язує, — не здавався Гриць.

— Ну й нехай розв'язує, — заступився Андрій. — Зате він на все життя це запам'ятає. А який сенс у твоєму лупцюванні? Він до нього з дитинства звик: його щодня хто-небудь лупцює.

Гриць сказав, що йому, зрештою, байдуже, як учинять з Дробилкіним, і що йому тільки шкода мотузка, якого Оська їм, звичайно, не поверне.

Усі троє замовкли. Поетеса відійшла від своїх супутників і с гала розглядати їх з таким виглядом, ніби це були прекрасні статуї.

От вона заусміхалася, примруживши очі й наморщивши носа.

— Ой, хлопчики, які ж ви цікаві! — пропищала вона тоненьким голоском і, оглянувшись навкруг, потираючи долоні, додала: — І взагалі, як це все цікаво! Як цікаво!..

— Цікаво, так? Цікаво? — басом гаркнула Зінаїда й вилізла з кущів.

— Цікаво! Цікаво! — закричала вся Осьчина компанія, вискакуючи на галявинку.

Змовники отетеріли, але тікати не пробували. Вони тільки крутили головами на всі боки. Я припав оком до видошукача. Події стали розвиватися дуже швидко.

Руда оцупкувата Зінаїда, пригнувши голову, впершись кулаками в боки, пішла на поетесу.

— Тобі цікаво, так? Дуже цікаво, так? Цікаво, як людину мордують, так?

Поетеса тихенько задкувала, націливши на Зінаїду дві розчепірені п'ятірні.

— Тільки зачепи, Зінко! Тільки зачепи! Тільки зачепи! Тільки зачепи!..

Білява Тамара стрибала перед Грицем — з Андрієм, знущаючись з їхніх костюмів, і називала їх «опудалами». Микита, посміхаючись, засукував рукави і бурмотів, що зараз, мовляв, дехто побачить, як утрьох на одного нападати.

— Микито! Микито, дай їм! Дай їм! — надривався Оська, тримаючись ближче до кущів. — Ви чули? Ви чули, що вони хотіли зі мною вчинити? Кляп у рота! Як бандити справжні! Микито, дай їм, чого боїшся! Дай їм!

Раптом Тамара підскочила до Гриця й зірвала з нього маску. Той оперіщив її нижче спини скрученим у кілька скрутнів мотузком.

Далі все пішло як по маслу: Тамара заверещала й ухопилася за мотузок; Микита налетів на Гриця і впав разом з ним на землю. На допомогу Грицеві кинувся Андрій. На Андрія, облишивши Таню, напала Зінаїда, а за мить їй у волосся вчепилася ззаду поетеса.

— Ура-а-а! Бий! — заволав Оська, майже зовсім зникаючи в кущах.

Весь тремтячи від радості, відчуваючи, що настала найщасливіша хвилина в моєму житті, я піймав у видошукач купу малу, яка утворилася піді мною, натис на спуск і… прямо похолов.

Раніше я ніколи не звертав уваги на те, як тріскотить мій кіноапарат. Тільки зараз я по-справжньому почув його. Він торохтів, як кулемет. Напевно, на весь парк було чутно.

Бійка внизу припинилася. Купа мала розпалася.

Наїжачені, розпатлані члени третьої ланки підняли голови. Оська виповз із кущів.

Я зупинив апарат. Глибока тиша запанувала навколо, і в цій глибокій тиші сім чоловік дивилися на мене, а я дивився зверху на них.

— О! Шпигун! — сказав