Над Шпрее клубочаться хмари - Юрій Петрович Дольд-Михайлик
Далі автор описував, в якому положенні було знайдено труп, глибоку рану на потилиці, яка і призвела до смерті, той дивний факт, що вбитий чомусь тримав у руці підкову. Вся обстановка свідчила: вбивству передувала боротьба. «Невже покійник хотів захиститись підковою?» — здивовано запитував репортер. Адже поруч його руки, біля самої с, тіни, лежав загострений ніж. Подив викликав і щуп з навушниками, знайдений трохи далі, особливо ж та обставина, що з мурованої стіни було витягнуто великий плескуватий камінь. «Чого шукали тут убивці і вбитий?» — патетично запитував автор репортажу. «Чому оселя покійної коханки розстріляного дуче так вабить іноземців? Так, саме іноземців. Бо, за свідченнями місцевих жителів, усі «туристи», що час від часу нишпорили біля вілли, були здебільшого англійцями. Безумовно, іноземцем був і вбитий. Жодних документів при ньому не знайдено, але обличчям, білявим, навіть не білявим, а зовсім знебарвленим волоссям він аж ніяк не скидається на італійця. Та й господарка «Умебльованих кімнат», де спинився той, кого ви бачите мертвим на фото, твердить, ніби він розмовляв по-італійському з акцептом».
Підозра в злочині відразу впала на трьох молодиків, що зовсім недавно оселилися в маленькому порожньому будиночку поблизу вілли. Вони жили поруч, отже, мали б першими почути постріл. Проте жоден з них і носа не висунув, щоб дати свідчення. А коли до них завітала поліція, всі троє хропли на кинутих долі матрацах. Розбуджена штурханами трійця не могла дати пояснень, звідки в одного з них, П’єтро Корві, вогнепальна рана в нозі і чому покусане підборіддя у другого — Паоло Петруччіо.
Наприкінці репортажу автор висловлював свої власні припущення відносно того, що знову спливає горезвісна версія про заховані десь документи Муссоліні, вимагав від уряду недвозначної відповіді на запитання громадськості — куди ці архіви поділися. Закінчувався репортаж повідомленням про те, що слідство триває, і закликом до всіх, хто може засвідчити особу вбитого, повідомити про це перший же відділок поліції.
Приголомшений не так прочитаним, як фотознімком Вайса, — сумнівів не може бути, це він! — Нунке метався по номеру, не знаходячи виходу своїй люті.
Вона обрушилася лавиною на Григорія, тільки він переступив поріг.
— Що ви накоїли! Що ви накоїли, чорт забери! Ви гадаєте, вам це так минеться? Що вам це подарують? — мало не з кулаками насідав розлючений Нунке на свого підопічного. — Як могло таке статися, я вас питаю?
З десяток припущень промайнуло в голові Григорія: дізнався про відправлений з Мадрида лист… настрочив доноса Вайс… устиг наскаржитися Джузеппе… якимсь побитом викрилась його діяльність у школі… плівка, яку він передав полковникові, потрапила до рук італійської контррозвідки… розмова з Хейєндопфом була провокаційною… Зусиллям волі він стримав блискавичний біг думок. Перечекати. Не дати помітити свого збентеження. Нунке зараз у такому стані, що скаже більше, ніж, може, хотів.
— Я вас не розумію, гер Нунке! — якомога спокійніше зауважив Гончаренко.
— А я вас, гер Шульц!
— Мені здається, я вправі чекати пояснень вашої дивної для мене поведінки.
— Ні, це ви повинні дати мені пояснення. Негайно і вичерпні.
— Знову повторюю: я вас не розумію. Щоб щось пояснити, треба знати, чого від тебе вимагають, а я не ясновидець.
— Гаразд, поставимо крапки над «і». Куди ви поділи Вайса?
Григорій відчув, як поступово, хвилями, спадає з його м’язів напруження.
— Вайса? Я саме про нього і хотів з вами поговорити. Мене дивує його поведінка: то ходив за мною буквально назирці, кроку не давав ступити, то раптом заявив, що натрапив на слід падре Антоніо і на день-два виїздить кудись на південь. Затримати його я не наважився — мені весь час здавалося, що він має якісь особливі повноваження Думбрайта.
Почувши ім’я Думбрайта, Нунке скривився, ніби проковтнув добру порцію оцту. Григорій на це й розраховував: він знав, яка прихована вперта боротьба точилася між начальником школи і босом, і ще раз підкреслив:
— Для мене не буде несподіванкою, якщо він доповість Думбрайту…
— Доповість Думбрайту? — ошелешено вигукнув Нунке. — Та ви при здоровому розумі? Ви що, не читали сьогоднішніх газет? Мертві не доповідають, хоча, бува, і свідчать проти живих!
З тої поспішності, з якою Шульц кинувся до розгорнутої на столі газети, Нунке зрозумів — Фред справді ще нічого не знає.
Забувши про Нунке, Григорій уп’явся очима в репортаж, потім схопив другу газету, третю… У різних варіаціях, але всюди писалося про одне, тотожні були й фотознімки.
— Неймовірно! — з щирим подивом вихопилося в нього. — Неймовірно і незрозуміло!
Після першого приголомшення, після вибуху гніву Нунке почав приходити до тями, в пам’яті заднім числом спливла кинута Шульцем фраза, на якій він спочатку не зафіксував своєї уваги.
— Ви кинули такі слова, Фред, — сказав він з притиском: «Якщо він доповість Думбрайту…» Що ви хотіли цим сказати?
— Я вже доповідав вам по дорозі з аеродрому: на пошуки адреси готелю, де зупинилась патронеса, я витратив мало не півтора дні. Коли ми разом з Рамоні з’явилися в готель, з’ясувалось, що в Римі Агнеса зупинилася проїздом і за дві години до нашого приходу вирушила до Швейцарії. Вайс з якоюсь дивною підозрілістю поставився до цього і заявив буквально таке: «Цікаво, як сприйме це Думбрайт…» При цьому він так багатозначно на мене поглянув…
— Отже,
