Гробниця - Кейт Мосс
Несподівано відчувши тугу та ностальгію за минулим, якого вона ніколи не знала, Мередіт неквапливо пішла берегом. За вигином річки їй трапився плаский бетонний місток. Вона трохи постояла, вагаючись — переходити на той бік чи ні? Протилежний берег видавався майже диким. На ньому явно мало хто бував. Недоречно тинятися незнайомим містом з дорогим комп’ютером у сумці.
Особливо в сутінках.
Утім, Мередіт відчула, як щось штовхає її вперед. «Дослідницький дух, — подумала вона, — дух пригод». Їй закортіло проникнути за фасад міста, у його справжнє нутро, яке налічувало вже не одне сторіччя, а не обмежуватись оглядом лише головної вулиці із сучасними автівками та кафе. І якщо їй таки вдасться відчути якийсь особистий зв’язок із цим містечком, то, значить, вона недаремно проведе в ньому цей короткий відрізок часу. Перекинувши ремінь сумки через голову, Мередіт рушила через місток.
На протилежному боці річки атмосфера була зовсім іншою. Тут відчувався більш солідний ландшафт, на який значно менше вплинули люди та мінлива мода. Здавалося, грубий, засіяний гострими виступами схил гори підіймався перед нею просто з-під землі. Строкато-плямисті кольори зелених, коричневих та мідно-золотавих кущів ставали дедалі насиченішими в сутінках, які щохвилини густішали. Цей ландшафт був би приємним для ока, але щось у ньому, здавалося, було не так. Він виглядав якимось двовимірним, схожим на пласку декорацію, за якою ховався справжній характер цієї місцевості.
Жовтневий вечір повільно переходив у ніч, і Мередіт обережно пробиралася по полеглій траві крізь сміття, нанесене вітром, та перерослі кущі шипшини. Угорі, по автомобільному мосту, прогуркотіла машина, і її фари на мить вихопили з сутінків сіру кам’яну стіну в тому місці, де гори впритул наближалися до містечка.
Потім шум двигуна завмер удалині, і навкруги знову стало тихо. Мередіт ішла стежиною, аж поки та не урвалася. Вона побачила, що опинилася біля входу в темний тунель, що вів під дорогою вглиб гори.
Може, якийсь дощовий водостік?
Поклавши руку на холодну цегляну кайму входу, Мередіт нахилилася вперед, зазирнула всередину — і відчула, як сперте вологе повітря підземелля торкнулося її щоки. У цьому місці річка текла швидше, бо скеровувалась у вузький канал. Вода стрибала через гострі зубчасті валуни й пінилася, б’ючись у цегляні стіни водоводу. Усередині тунелю був вузький виступ, якраз задосить широкий, аби на ньому можна було стояти.
Мабуть, заходити до тунелю — не найкраща ідея.
Однак Мередіт таки нагнула головуй, спираючись правою рукою об мур, зробила кроку непроникний морок. І відразу наштовхнулася на стіну сирості, дрібних бризок і запаху плісняви. Вона просунулася по слизькому виступу трохи далі. Потім іще трохи. Іще трохи. Аж поки аметистові сутінки позаду не перетворилися на слабке мерехтіння, а берег річки щез із-перед очей.
Нахиливши голову, щоб не забитись об вигнуту стелю, Мередіт зупинилась і глянула вниз, на воду. Маленькі чорні рибки заметушилися в зелених водоростях, що витягнулись уздовж течії; по воді пішли дрібні мережива хвильок, розбиваючись об краї валунів, що стирчали над поверхнею потоку.
Заколисана тихим плескотом води, Мередіт сіла навпочіпки. Її очі втратили перспективу. Тут, у тунелі, було тихо й спокійно. Він був ніби потаємна схованка, у якій набагато легше покликати до себе минуле. Вдивляючись у воду, Мередіт легко уявила собі босоногих хлопчаків у бриджах по коліно й дівчаток із кучерявим волоссям, зав’язаним іззаду сатиновими стрічками; вони бавляться під цим старим місткому піжмурки. Уявила відлуння голосів дорослих, що гукають своїх підопічних із протилежного берега річки.
Що за чортівня?
На якусь дещицю секунди Мередіт здалося, що вона побачила у воді обриси чийогось обличчя, яке уставилося просто на неї. Вона зіщулила очі, придивляючись пильніше. Їй здалося, що тиша в тунелі стала ще лункішою. Повітря було вологим і холодним, наче хтось висмоктав з нього життя. Мередіт відчула, як серце її закалатало, а почуття враз загострилися. Насторожився кожен нерв її тіла.
Та то ж лише моє власне віддзеркалення.
Докоряючи собі за надмірну вразливість, вона знову глянула в стривожене плесо.
Цього разу сумнівів не лишилося. З-під води на неї дивилося чиєсь лице. То було не дзеркальне відображення, хоча Мередіт і здалося, що воно чимось туманно нагадувало її власне обличчя. То була дівчина з довгим хвилястим волоссям, що колихалось і звивалось у потоці води, — така собі сучасна Офелія. Її очі мало-помалу розплющилися ширше й витріщилися на Мередіт незмигним поглядом. Вони були як зелене скло й переливалися всіма мінливими відтінками води.
Мередіт перелякано скрикнула. Настрашена, вона скочила на ноги й, ледь не втративши рівновагу, замахала руками, хапаючись за рятівну стіну позаду себе. А потім змусила себе іде раз зиркнути додолу.
Нічого.
У воді нічого не було. Ні відображення, ні примарного обличчя, лише химерні обриси валунів і тріски, збурені течією. Вода стрибала по підводному камінню, а водорості звивалися, гойдались і танцювали разом із нею.
Мередіт відчайдушно закортіло вискочити з тунелю, зараз же, негайно. Ковзаючись і ледь не падаючи, вона дюйм за дюймом задкувала до виходу, аж поки не опинилась на відкритому повітрі. Ноги її тремтіли. Скинувши сумку з плечей, вона знайшла ділянку сухої трави й усілась на неї, спершись підборіддям у коліна. Над нею, на дорозі, показалися фари ще одного авта, що вирушало з міста.
Мабуть, уже розчистили дорогу.
Понад усе Мередіт боялася, що хвороба, що від неї страждала її справжня мати, колись проявиться й у неї. Її переслідуватимуть привиди, голоси та фантоми, котрих більше ніхто не чує й не бачить.
Вона почала глибоко й рівно дихати, намагаючись заспокоїтися: вдих-видих, вдих-видих.
Але ж я — не вона. Може, я даремно боюся.
Мередіт посиділа ще кілька хвилин, а потім підвелася. Вона обтрусилась, почистила підошви кросівок від мулу та водоростей, узяла важку сумку й пішла через низький місток назад, до алеї.
Мередіт і досі тремтіла від страху, але ще більше вона злилася на себе через те, що так сильно переполохалась. І
