Закон Хроноса - Томас Тімайєр

Начебто метрів за п’ятдесят від нас пересувалася комаха. Вона дзижчала й снувала туди-сюди, піднімалася й знову опускалася, і звуки нагадували гудіння двигунів дирижабля.

На галявині була ще одна така штука, метрів зо два заввишки.

— І що це було? — не витримала Шарлотта.

— Про це я дізнався потім. Спершу я тільки розглянув, що в неї витягнуте тіло, яке складається з декількох сегментів, кілька пар ніг і куляста срібляста голова. Коли я побачив ряд довгих зубців ізнизу, у мене морозом обсипало спину. Можете уявити, як я злякався. Ми тихо сиділи в котловані, поки шум не припинився, і тільки тоді насмілилися вибратися. Небезпека минула. Але мені дуже хотілося дізнатися, що ж це таке.

«Є бажання дізнатися більше? — шепнув я.— Що скажете, якщо ми підемо за цими штуками? Подивимося, звідки вони?» Ох, і обурився Берінгер. «Ти з глузду з’їхав? Вони нас спіймають, як малих дітей!» «Тоді потрібно бути дуже обережними!» — не відступав я. До того ж, це була єдина можливість дізнатися, де ми і як можна вибратися звідси. Скрегочучи зубами, Берінгер погодився. І ми пішли.

— К упол був великий,— вів далі Оскар.— Як Ейфелева вежа й рейхстаг разом узяті. Або як підводне місто Александра Ліваноса. Найбільша штучна споруда, яку я бачив. Гігантська блискуча бульба, поряд із якою дерева здавалися іграшковими. Хоча купол був за кілометр від нас, він закривав половину неба. Я занімів. Стояв як зачарований і, примруживши очі, дивився на гору зі скла й сталі, що зненацька постала перед нашим поглядом.

«Це Берлін,— пробурмотів я.— Впізнаю цей вид крізь верхівки дерев. Якщо врахувати місце розташування сонця, то це саме той напрямок. Місто має міститися під куполом, а це означає, ми в майбутньому».

Берінгер щось пробурчав, але зі мною погодився. Навіть розв’язав мені руки. Дивно, як незвичайні ситуації можуть згуртувати людей.

Оскар посміхнувся Шарлотті, і та посміхнулася у відповідь.

— Іти виявилося довше, ніж ми припускали,— розповідав він далі.— Я вже думав, що ми ніколи туди не дістанемося, коли ліс раптово скінчився. Перед нами до самого купола пролягав зелений луг і оточував конструкцію кільцем. Бездоганна смужка свіжої трави, завширшки метрів п’ятдесят. Порожня, як футбольне поле.

Ні кротячих нір, ні прогалин. Усі стеблинки однакової довжини, начебто під лінійку підстрижені. Та й ліс виглядав дивним. Жодна гілочка не стирчить, жодного жовтого листочка. Природна стіна з пишної зелені. Схоже…— Оскар задумався: — …на штучне. Як англійський сад.

Я зібрався з мужністю й ступив на ідеальну зелень. З’явилося дивне відчуття. Начебто я потрапив на заборонену територію. У голові промайнуло, що має бути якийсь захист, міни або щось таке інше, але ніяких слідів не було видно. Спочатку я йшов дуже обережно, але коли зрозумів, що нічого не трапиться, пішов сміливіше. Садівник не з’явився, сигналізація не ввімкнулася. Нічого страшного.

Я обернувся й подав Берінгеру знак рушати за мною.

Він був таким блідим, що обличчя його буквально світилося на тлі лісу. Видно було, з яким небажанням залишає він укриття лісу і йде до мене. Коли він підійшов зовсім близько,— тремтячий, обірваний,— я здивувався, як міг його боятися. Але потім згадав про його боягузливий постріл, як він вистежував нас і застрелив Елізу, і моє співчуття випарувалося.

Купол височів перед нами, як величезна стіна зі скла й сталі. Окремі елементи так майстерно з’єднувалися один із одним, що нагадували аркуш паперу.

Скло, метал, метал, скло й далі те ж саме. Я простягнув руку й торкнувся поверхні. Тепла. Можливо, від сонця, а може, від внутрішнього джерела енергії. Кінчиками пальців я вловив легку вібрацію. Приклав вухо до стіни й прислухався. Нічого. Тільки ця вібрація. Неначе вухо торкалося живота величезного кита. Ми пішли уздовж купола, але не знайшли ні отвору, ні дверей. Конструкція була цілком бездоганною. Бездоганною, одноманітною та нудною.

Нарешті, Берінгер отямився й заговорив.

«Десь має бути вхід,— сказав він.— Не може бути, щоб не було жодних дверей». Не встиг я його втримати, як він розмахнувся і впечатав черевик у стіну.

— Ні! — вирвалося в Шарлотти.

— Так,— посміхнувся Оскар.

— Як можна бути таким дурним?

— Я теж задавався таким питанням, але непоправне вже трапилося.

— Що саме?

— На узліссі я помітив рух. Штовхнув Берінгера й указав нагору. За двадцять-тридцять метрів від нас із хащі виринула фігура. У розфарбованій червоно-чорній масці, обвішана шкурами, листям і шматочками кори, так що більше нагадувала тварину. Але було ясно, що це людина. Дуже маленька людина.

Незнайомець досить довго стояв, потім підняв руку й помахав. Коли ми не відреагували, він відкинув маску. Виявилося, що це не він, а вона. Дівчинка. Років десяти або одинадцяти. Круте чоло, кирпа з ластовинням. Очі перелякані. Коли вона підійшла ближче, я помітив, що в неї дуже світла шкіра, майже як в альбіноса.

— Хто такий альбінос? — поцікавився Мицик.

— Жива істота, у шкірі якого відсутні пігменти,— відмахнувся Гумбольдт.— Мене цікавить, що було під куполом. Дівчинка вам нічого не розповіла?

— Зачекай,— відповів Оскар.— Я саме до цього підходжу. Вона розмовляла нашою мовою, хоч і з дивним акцентом. Крім того, вона дуже гнівалася через те, що ми влаштували. Дуже боялася чогось, що називала «друули».

— Друули? — Насупився дослідник.— Ніколи не чув.

— І я теж. А вона навіть здивувалася, що ми не знаємо такого. Дівчинку, до речі, звали Тецц.

— Дивне ім’я.

Оскар розсміявся:

— Вона теж уважала, що ми дуже дивні, повірте. Особливо, коли я сказав, що хочу потрапити в купол. «До друулів? Ви з глузду з’їхали,— вигукнула вона.— Продовжуйте, якщо хочете, але я йду. Не хочу, щоб мене