Лабіринт - Кейт Мосс

Але чому зараз, після стількох років? Той сон залишив її багато років тому.

— Давай ми підведемо тебе на ноги, — тим часом говорила Шелаг.

«Він нічого не означає. Якщо щось трапляється раз, не означає, що все почнеться знову.»

— Еліс, — повторила Шелаг нетерпляче, — як гадаєш, ти можеш підвестися на ноги? Нам потрібно доправити тебе до стоянки. Там хтось подбає про тебе.

— Думаю, що так, — нарешті відповіла Еліс. Голос зовсім не був схожим на її. — Моя голова ще не зовсім у порядку.

— Ти зможеш, Еліс. Давай, спробуй-но.

Еліс подивилась униз на своє червоне розпухле зап’ястя. Чорт! Вона не чітко пам’ятає, не хоче пам’ятати.

— Я не впевнена в тому, що трапилося. Ось це, — вона підняла руку, — це трапилося надворі.

Шелаг обійняла Еліс руками, щоб допомогти їй утримати власну вагу.

— Гаразд?

Еліс зосередилася й дозволила Шелаг поставити себе на ноги. Стефан узяв дівчину під іншу руку. Еліс трохи захиталася, намагаючись утримати рівновагу, але за кілька секунд запамороки минулися, і до її онімілих кінцівок стали повертатися відчуття. Еліс почала обережно розминати пальці, відчуваючи, як натягується шкіра на її розбитих суглобах.

— Зі мною все гаразд, просто дайте мені п’ять хвилин.

— Що змусило тебе прийти сюди саму?

— Я... — Еліс запнулася, навіть не знаючи, що сказати. Це так схоже на неї: не дотримуватися правил і потрапляти у халепу. — Тут є дещо, що ти мусиш побачити. Внизу. На нижньому рівні.

Шелаг посвітила смолоскипом у напрямку, вказаному Еліс. По стіні та на стелі промайнули тіні.

— Ні, не тут, — заперечила Еліс, — там, унизу.

Шелаг опустила світильник.

— Перед вівтарем.

— Вівтарем?

Потужне біле світло, неначе прожектор, пронизало темно-сині сутінки кімнати. На мить показався силует вівтаря на кам’яній стіні позаду, начебто грецьку літеру π було викарбувано на тлі різьблення лабіринту. Потім Шелаг повернула руку, образ вівтаря розтанув у темряві, а світло натомість осяяло могилу. У темряві різко вирізнялися білі кості.

Атмосфера в печері одразу ж змінилася. Шелаг різко й глибоко вдихнула. Неначе на автоматі, вона зійшла на одну, дві, три сходинки нижче. Здавалося, вона забула про Еліс.

Стефан спробував піти за нею.

— Ні, — різко зупинила його Шелаг, — лишайся на місці.

— Я тільки...

— Ти, мабуть, піди пошукай доктора Брейлінга. Розкажи йому про те, що ми знайшли. Негайно йди! — закричала вона, побачивши, що він навіть не поворухнувся.

Стефан віддав смолоскип Еліс і розтанув у пітьмі тунелю, не проронивши ані словечка. Вона чула шаркання його взуття по щебеню. Звуки ставали дедалі тихішими, поки морок повністю їх не поглинув.

— Ти не мусила кричати на нього, — почала було Еліс, коли Шелаг різко перервала її:

— Ти чогось торкалася?

— Не зовсім, хоча...

— Хоча що? — запитала подруга так само розлючено.

— У могилі було кілька речей, — додала Еліс, — я можу показати.

— Ні! — гаркнула Шелаг.

— Ні, — повторила вона ще раз, але уже спокійніше, — ми не хочемо, щоб сюди набивалися люди.

Еліс зібралася була зауважити, що вже надто пізно, але змовчала. Більше в неї не виникало бажання наближатися до скелетів. У її пам’яті міцно закарбувалися сліпі провали очей та розламані кості.

Шелаг стояла просто над неглибокою могилою. Було щось недобре в тому, як вона освітлювала тіла — вона водила смолоскипом уверх-вниз, немов вивчаючи їх. Це виглядало майже зневажливо. Полум’я освітило тьмяне лезо ножа, коли Шелаг присіла поруч зі скелетами, спиною до Еліс.

— Ти казала, що нічого не чіпала тут, — раптом вимовила вона, повертаючись, щоб глянути через плече на Еліс. — То як сюди міг потрапити твій пінцет?

Еліс почервоніла.

— Ти перервала мене ще до того, як я закінчила. Я хотіла сказати, що підіймала каблучку за допомогою пінцета, а потім упустила його, почувши ваші кроки в тунелі.