Чорний лабіринт. Книга друга - Василь Павлович Січевський
— Хто?
— Мартін Борман… У сорок першому він увічнив свої думки в аналогічному меморандумі. Там теж йшлося про окупаційний режим на російській території, а сьогодні половина Німеччини червоніє з кожним днем дедалі більше. Рік тому фельдмаршал Монтгомері пробував створити групу «Норд-Вест», що з цього вийшло — ми знаємо…
— Якщо я правильно тебе зрозумів, ти вважаєш таку ідею неприйнятною?
— Ти сам сказав, що знаєш мене більше тридцяти років. За цей час ти повинен був би вивчити мій характер. У мене є одна неприваблива риса.
— Ну, це ти дуже скромно висловлюєшся про свій милий характер, — удавано весело розсміявся шеф.
— Мабуть, ти маєш рацію, проте риса, про яку я веду мову — моя хвороблива доскіпливість. Ще в коледжі я поклав собі за правило ніколи не висловлюватися з питань, які для мене непрояснені до кінця. Отож повернемось до твого питання: чи можливе сьогодні відродження армії, німецької армії, здатної стати нашим союзником у майбутній війні проти червоної Росії? В принципі можливе. Німеччина має досвід відроджень після поразок. Згадати, приміром, вісімнадцятий рік… Однак між вісімнадцятим і сорок п'ятим є значна відмінність. Кайзерівська армія потерпіла поразку, але з фронту повернулася до фатерлянду в повному складі з офіцерами, генералами і каптенармусами; вермахт був розгромлений на території самої Німеччини. Кайзерівська армія зберегла свій Генеральний штаб і генералітет! Сьогодні все виглядає інакше. Країна зазнала повного краху, населення перебуває в стані глибокої соціальної апатії. Щоб розворушити німця, щоб пробудити в ньому бажання знову взятись за гвинтівку, треба чимало часу і великі гроші.
— Слушно, — промовив Хемфрі. — На Німеччину має впасти золотий дощ… Тільки тоді можна сподіватися, що зерна, які ми тут посіємо, проростуть… Ось тут наведені думки декого з сенаторів, фінансистів, людей, які сьогодні формують нашу політику. Ознайомся… Думаю, це тобі буде корисно знати.
Хемфрі простягнув генералові бланк інформаційного бюлетеня стратегічних служб. Керк надів окуляри, почав читати.
… Люїс Браун (банкір, компаньйон Аверелла Гаррімана): «Німеччині треба дати відкриті двері надії. Їй треба дати ногою в зад, щоб примусити увійти в ці двері, пообіцяти краще життя і дати короткі, категоричні накази».
… Сенатор Елмер Томас: «Німеччина — велика військова сила. Німці — хороші вояки. Якщо США знову почнуть війну, нам потрібні будуть солдати. В тій війні німці повинні бути на нашому боці».
… «Нью-Йорк Таймс»: «Конче необхідно знайти нові джерела людських резервів, а вони є лише в Німеччині. Америка має право за кожний заплачений долар вимагати бойову силу вартістю в один долар».
… Сенатор Тафт: «Набагато дешевше вести війну солдатами інших націй, навіть якщо ми змушені будемо їх озброювати, дешевше, аніж коли б ми посилали своїх американських хлопців».
Керк зняв окуляри і, потираючи пальцями повіки, сказав:
— Концепція обивателя: хай вмирають не наші хлопці…
— Заздрю твоєму вмінню висловлюватись лаконічно, — ухильно промовив Хемфрі, беручи з рук генерала бюлетень.
— Це все тому, що війна не торкнулась їх власної шкури, — вів далі думку Керк, — якби вони хоч на мить опинилися в становищі німців, вони б заспівали іншої… Як швидко ми, американці, з філософів і романтиків перетворилися на гендлярів…
Останні слова генерала Хемфрі зустрів веселим смішком.
— Ти ще не забув пісеньку, яку ми наспівували в коледжі: «Я родився десять тисяч років тому, знаю, як живеться товстому й худому…» Як там далі?
— «Соломона я прославив на віки, в сир рокфорський напустив я черв'яки», — підказав Керк.
— От, от… Зараз ти нагадуєш героя цієї пісеньки. Їй-право, якби я не знав тебе з пелюшок, подумав би, що ти червоний…
Керк промовчав. Містер Хемфрі відкинувся на спинку крісла, скривився, неначе од болю, і зняв окуляри. Без них він виглядав трохи молодшим і нагадував Керкові того довготелесого Еді, якого в коледжі Уїчіто-Фолс хтось влучно нарік гончаком. Він і зараз мав багато спільного з псом тої мисливської породи. Худий, довгоногий, з витягнутим уперед гострим носом, до якого тулилися маленькі, підсліпуваті і на диво хижі оченята.
Керкові пригадались слова Джоша Біллінгса, твори якого любив і возив з собою замість Біблії. «В живому янкі нема ні крихти смирення. Він дивиться на мармурову піраміду, прикидає її висоту, підраховує, скільки на неї пішло каменю, і продає цей величний пам'ятник в Бостоні з немалим для себе зиском».
Окуляри знову вчепилися в перенісся Хемфрі.
— Ми з тобою солдати, Джіммі, тільки солдати. Наша служба поза політикою… Рузвельт, Трумен — нам своє робить.
— Чекаю розпоряджень, сер.
— Отже… — Хемфрі блимнув з-під окулярів. Йому ніяк не вдавалося знайти вірний тон у розмові з цим мостодонтом. — Отже — Гелен! Біля нього заходиться «Сі Ай Сі». Військова адміністрація все перебирає до рук — і на здоров'я, хай тягнуть на себе ковдру. До часу можна це їм дозволити. Однак нам уже сьогодні слід знати, чим насправді оперує Гелен. Ми не можемо примиритися з тим, щоб військові купували кота в мішку, і тому я посилаю експертом тебе. Ти повинен оцінити вартість товару, з яким Гелен виходить на торг. Май на увазі, коли з'ясується, що в нього в руках справжня агентурна мережа, ми зробимо все, щоб вона працювала на нас. Сьогодні нам бракує даних про Радянську Росію, завтра вони будуть нам потрібні ще більше.
— Ті архіви, які ми шукаємо…
— Довго шукаєте! — обірвав Хемфрі. — Вже рік я кліпаю очима перёд Даллесами. Повір, це не те що ти кліпаєш переді мною. Кругом, де тільки можу, я відгукуюсь про тебе, як про гросмейстера, а ти…
— Гросмейстери теж виграють не всі партії…
— Якби картотека агентури, яку ви шукаєте, лежала на цьому столі, ми говорили б з Геленом не так… Чому до цього часу ти не спромігся витягти з того майора,
