Чорний лабіринт. Книга друга - Василь Павлович Січевський

— Ну, що ти… Тебе цінують… — Хемфрі сказав це з такою єзуїтською посмішкою, що генерал зірвався на ноги.

— Хто? Хто мене тут цінує?

— Я, — спокійно промовив Хемфрі, — якщо тобі цього мало, скажу більше — недавно тобою цікавився Даллес.

— Який?

— Аллен…

— Ну, значить, мова йшла про мою відставку.

— Тобі не можна відмовити в прозорливості… — клекотав сміхом Хемфрі.

— Я розвідник, Едварде! — не стримався Керк. — У мене розум розвідника, досвід розвідника, коли хочеш — талант розвідника! Тобі, Едварде, цього бракує, і тому всі ці роки я був тобі потрібний…

— Ти і зараз мені потрібний, — не збиваючись із спокійного тону, промовив Хемфрі.

— Ти знаєш, я людина чесна, я позбавлений честолюбства і не хворію на манію величності! — Керкові стало важко дихати. Він поставив чарку на полицю каміна і відійшов до вікна. — Так, я прихильник Рузвельта, його тверезого курсу на співіснування… Але чому я повинен лишитися роботи, до якої відчуваю покликання, невже тільки тому, що Рузвельт помер?

— Король умер, і хай живе король!..

— Трумен не король. У Білому домі його дні полічені. Президенти міняються, Едварде, а розвідники…

— Справжні розвідники, як вершини в горах, видні здалеку, їх можна порахувати на пальцях однієї руки… — посміхаючись, сказав Хемфрі.

— Кепкуєш… Ну що ж, доведеться тобі працювати з кимось іншим.

— З іншим я не зможу. Я до тебе звик. Як-не-як більше тридцяти років разом. — Хемфрі підвівся і підійшов до столу. Вже зовсім іншим тоном запитав — Хто тобі сказав про відставку? З Даллесом я говорив про тебе, як про найкращого кандидата для роботи з Геленом. Ні, ти таки зовсім розкис… Бачу, марно я пропонував тебе для цього діла.

Запала важка напружена пауза. Керка душила злість. Він не вірив жодному слову Хемфрі. Цей власник акцій «Кемікал фаундейшн», яка протягом всієї війни співпрацювала з Круппом, вже не раз кидав його під коток, куди мав би лягати сам. Однак він завжди знаходив спосіб вивернутися, а за козла відпущення тримав при собі його, генерала Керка, який вірою і правдою служив інтересам Америки, не прагнучи робити бізнес на крові солдатів, що вмирали по обидва боки фронту.

Генерал Керк був помітною фігурою на шахівниці відділу американських стратегічних служб у післявоєнній Європі. Він належав до того вимираючого племені розвідників-професіоналів, які працювали, так би мовити, з ідейних міркувань. Та генерал Джімм Керк не раз мав змогу переконатися, що для Морганів, Рокфеллерів, Дюпонів війна проти німецького фашизму закінчилась задовго до того, як у Потсдамі Кейтель поставив свій підпис на акті капітуляції, тому що їх противником на світових ринках був не Гітлер, не фашизм, а німецькі фірми. Власне, ідея антифашистської коаліції, яку підтримував і провадив у життя його кумир Франклін Рузвельт, ніколи не була популярною в тих найвищих колах, які вершать долю Америки.

Для Керка не було секретом, що вже через два дні після смерті Рузвельта в Білому домі постало питання про створення німецького бастіону проти комунізму. Ця політична концепція виникла під тиском тих королів бізнесу, які мали ділові зв'язки з гітлерівською Німеччиною. Едвард Хемфрі був одним із них, адже патенти на нержавіючу сталь належали фірмам «Кемікал Фаундейшн» у Нью-Йорку і концерну Круппа у Рурі. Ще весною сорок п'ятого Джіммі Керк від душі посміявся, коли б хто сказав йому, що новий президент Америки і прем'єр Черчілль у своїй політиці будуть керуватися принципами, розробленими німецьким генеральним штабом, принципами, які були схвалені Гіммлером, Герінгом, а в останні дні «третього рейху» і самим Гітлером.

Мабуть, наступають часи, сумніші за воєнне лихоліття, коли такі яструби почали піднімати голови. Біснуватий Адольф назвав земну кулю «перехідним кубком», і ось після його невдалої спроби оволодіти цим трофеєм маніакальна ідея не дає спати нашим «ультра». Боже! Не карай їх так жорстоко… Не забирай у них розуму…

— Я запросив тебе, — сухо зауважив Хемфрі, — маючи на меті порадитись з вельми важливих питань. Однак бачу — ти не в формі…

Керк обернувся до Хемфрі і побачив, що той сидить за столом і пильно розглядає якісь папери. Генерал підійшов, вийняв хустинку, витер спітнілого лоба.

— Пробач, Едварде. Я слухаю.

Хемфрі жестом запропонував генералові сісти, потім вийняв з теки аркуш і заглибився в читання тексту. Керк думав: «Хто б він був, якби у розвідці становище кожного визначалось за принципом професійної відповідності і таланту? Однак він мій шеф і я мушу з цим рахуватися. Що я робитиму, коли мене усунуть? Поїду в Техас, сидітиму на ранчо, щотижня навідуватимуся до Уїчіто-Фолса випити склянку кислого, забрати пенсію і знову скніти в задусі. Ні, така перспектива не для мене. Поки можна — тримай бистрини. Я був потрібним йому до цього часу, тож треба, щоб і далі він не міг обійтися без мене… Горді мрії про свободу, яку дає високий професіоналізм, треба забути. Все те було модним при Рузвельті. Трумен — мілкота, йому потрібні такі, як Хемфрі, виконавці без власної думки, без фантазії, розмаху. Достоїнство, ініціатива, непересічна особистість — товар, попит на який різко падає.

— Ти знаєш Річарда Скемона? — раптом запитав Хемфрі, не піднімаючи од паперів голови.

— Ні… Хто цей Скемон?

— Начальник політичної комісії нашої цивільної адміністрації в Західному Берліні.

— Я працюю в Баварії. Західний Берлін не моя сфера.

— Цей Скемон доклав чимало зусиль до створення сепаратної німецької держави. Хоче сорок чотири мільйони західних німців поставити стіною проти червоної навали зі Сходу…

— Чудово… Однак для цього треба розірвати всі угоди, всі пакти з росіянами, бо поки вони наші союзники, містер Скемон повинен сидіти тихо…

— Він уже розробляє положення про нашу окупаційну політику на території СРСР.

— Містер Скемон не оригінальний. У