Чорний лабіринт - Василь Павлович Січевський

Андрій згадав слова штубового. Вольф дотримав слова. Спасибі тобі, старина Вольф. Спасибі за все. Сто чоловік рушили до брами. Зі скрипом, ніби нехотя, розчинились ворота. За брамою команду прийняв конвой. Пропливла над головою арка з написом: «Arbeit macht frei». Андрій ішов не оглядаючись. Гуркотіли об асфальт дерев'яні колодки, вистукувало свої болі серце, а очі ніби хто піском засипав. «Дві з половиною доби, а наче ціле життя залишилось позаду». Ні, тепер він не той, яким ішов сюди по цій стрічці асфальту, повз оцю жовту стрілу з оскаленим черепом і перехрещеними кістками. Тепер він інший, він вийшов живим із пекла, і що б там не чекало його попереду, вже нічого не страшно. Ці дві з половиною доби вкрали в нього юність — він став дорослим.

Клініка професора фон Глевіца містилася на Бергам-Ляймі. Сірі гранітні корпуси ховалися між розлогими кленами парку. Чистенькі, висипані гравієм доріжки були обрамлені строгими лініями декоративних кущів, що цвіли з ранньої весни до першого снігу. Перед фасадом головного корпусу, густо перевитого гліцинією, могутні платани стелили над чепурненькими квітниками широкі віти. Тінисті алеї, затишні бесідки, повита вічнозеленим плющем камінна арка з баштами, фамільний герб, висічений з базальту над парадним під'їздом, — усе це було таємною гордістю Герберта фон Глевіца. Клініка дісталась йому у спадщину від батька. Її побудовано майже сто років тому, і протягом нього часу в пій ніщо не мінялося. Навпаки, хазяїн підтримував у всьому дух старовини. Це надавало певної солідності і йому, і його клініці.

Звичайно, для тих, хто знаходив свій останній притулок за гранітними стінами корпусів, вилизана холодна краса парку вже не мала ніякого значення. Проте для родичів хворих респектабельність клініки була конче потрібною, за неї вони платили гроші, як за папські індульгенції, що відпускали їм гріхи перед власною совістю.

Сидячи в своєму просторому кабінеті, професор часто милувався старим парком. Раніше в такі хвилини до нього приходили думки спокійні, тихі.

А зараз на серці було неспокійно. Поїздка до Берліна нічого не дала. Глибоко прихована тривога, розгубленість, які панували у вищих колах рейху, проникли і в його душу. Всі прикидаються, ніби нічого не сталося, а в очах у кожного переляк. Хороша міна при поганій грі — так, здається, говорять французи.

В націстській машині щось ніби надломилося, скреготало, тріщало, розросталося раковими метастазами.

… Того вечора в готель приїхав розбитий, змучений. Сподівання на будь-яку підтримку загинули. Залишилось чекати, скласти руки і чекати, поки покриє голову ганьба. Серед ночі його розбудив телефон. Дзвонив Шольтен із клініки. Звістка була несподівана. «Хорста Торнау привезли на Ляйм несповна розуму. Гестапо вимагає експертизи. Що робити?

Правду кажучи, йому було жаль хлопця. Він навіть не міг уявити, як переживе цю новину Сабіна. З другого боку, божевілля Хорста позбавляло його неприємностей. Всі страхи і хвилювання відлітали геть. Божевільних не судять, процесу не буде. Не буде ганьби. Замітка в пресі? Пусте. Мало що міг наговорити божевільний.

Після телефонної розмови з Шольтеном треба було виграти час. Він навмисне затримався в Берліні. Цілий тиждень щовечора розмовляв із Шольтеном, твердив, що має невідкладні справи в імперській канцелярії, а сам робив усе, щоб у «Фелькішер беобахтер» швидше з'явилось повідомлення про божевілля Хорста. І ось, нарешті, ця замітка лежить перед ним.

«… Будь-які претензії до членів родини шановного професора Герберта фон Глевіца повинні бути спростовані, оскільки підсудний X. Торнау зробив заяву в божевільному стані».

Ця фраза коштувала недешево. Грошей не жаль, він заплатив би і вдвічі більше. Дітц замовк. Мабуть, нелегко йому проковтнути такого їжака.

У двері постукали.

— Заходьте! — гукнув фон Глевіц.

Санітари ввели Хорста.

— Ви вільні. Почекайте за дверима, — наказав санітарам професор.

Хорст підійшов до стола. Стояв і дивився на фон Глевіца. Лице Торнау було спотворене стражданням, очі благали про допомогу. У професора заворушилася під серцем жалість, проте він відігнав її. Жаль — поганий порадник. Фон Глевіц не звик слухатися серця.

— Сідай і заспокойся, — професор вийшов з-за стола, сів у крісло навпроти Хорста.

— Били? — спитав, заглядаючи в очі.

Велика тремтлива сльоза викотилась на розсічену щоку хлопця.

Рука професора лягла Хорстові на лоба, притисла голову до спинки крісла.

— Ти не хвилюйся, тепер уже все позаду… Все давно минуло…

Фон Глевіц нахилився ближче, довго і напружено вивчав зіницю ока. Потім несподівано клацнув запальничкою біля самої роговиці. Хорст вигнувся, рвонув голову набік.

Професор відійшов до вікна. Сумніву не було: ніяких порушень у психіці, цілком нормальний рефлекс. Уже з першого погляду фон Глевіц зрозумів, що ніякого божевілля тут нема. Не витримавши гестапівських катувань, хлопець розіграв комедію. Про це красномовно свідчили цілком осмислені очі. Але ж як тепер бути з усією тією халепою? Хорстове «божевілля» легко позбавляло професора ганьби. Ні, він не має права не скористатися з нагоди. Він може одним ударом, одним розчерком пера покінчити з усім. Десять ін'єкцій нового препарату, який він тільки вчора закінчив випробовувати на в'язнях Дахау, і ніхто, ніколи… Препарат мав розслаблювати волю в'язнів, розв'язувати язики на допиті, але він роз'їдав мозок, люди назавжди втрачали розум. Нехай хто-небудь потім спробує довести, від чого Хорст Торнау збожеволів: від побоїв в гестапівській катівні чи… Сабіна! Для неї Хорст уже втрачений. Вона вірить у його божевілля, як і всі інші. Залишається — Шольтен. Однак на нього можна покластися. Уже довгі і роки Гельмут Шольтен служить фон Глевіцу, як вірний пес. Професор пройшов за стіл, що дубовою громадою шухляд лежав на спинках дерев'яних левів, і наше кнопку дзвоника. В ту ж мить у дверях з'явився Шольтен.