Тiм Талер, або Проданий смiх - Джеймс Крюс

(Мiстер Пеннi, очевидно, був той огрядний лисий пан, що вже помалу пiднiмався сходами до замку разом iз Трочем та Салех-беєм.)

- I ви хочете вiдкупити в мене мої контрольнi акцiї?

- Я не можу цього зробити, бо, поки вам не вийде двадцять один рiк, усiм порядкує барон. Та коли ви дiйдете повнолiття, вступите за всiєю формою у володiння спадщиною, тодi я радо вiдкуплю в вас акцiї. За них я вже сьогоднi даю вам будь-яке пiдприємство нашої фiрми. Це пiдприємство належатиме вам i тодi, коли небiжчикiв баронiв заповiт iз якоїсь причини оголосять недiйсним.

Португалець пiдвiвся з крiсла-гойдалки. Рот його вже знову нагадував стулену акулячу пащу. Вiн не звик говорити так побагато. Тепер мав щось вiдповiсти Тiм.

- Я помiркую про вашу пропозицiю, сеньйоре ван дер Толен, - сказав вiн.

- Помiркуйте, помiркуйте, юначе! Даю вам на це три днi часу.

По цих словах комерсант пiшов.

Коли Тiм виглянув у вiкно, на сходах уже не було нiкого.

В пiвкруглiй кiмнатцi, у вежi замку, що стояв на Месопотамському нагiр'ї, сидiв самотнiй пiдлiток на ймення Тiм Талер, чотирнадцяти рокiв, зрослий у вбогому завулку великого мiста, хлопець без усмiшки, однак за своїм багатством i могутнiстю - майбутнiй король, коли б його тiльки вабило те королювання.

Хоч Тiм iще не уявляв собi як слiд усього безмiру свого багатства, вiн усе ж знав, що пiд бароновим iм'ям цiлий велетенський флот кораблiв плаває по всiх морях. Вiн здогадувався, що по всьому свiтi великi ринки, як отой афiнський, день у день додають до його багатства новi скарби; вiн бачив цiлу армiю директорiв, заступникiв, службовцiв, робiтникiв, сотнi, тисячi, може, десятки тисяч, що виконуватимуть його накази. I те уявлення приємно лоскотало йому душу.

Тiм згадав, яку йому колись доводилося провадити смiховинну боротьбу за мiсце, де вiн мiг учити уроки; подумав, який дрiбний, незначний тепер проти нього директор гiдростанцiї. I, дивлячись згори на розкiшний, хоч i чудний парк, хлопець уявив себе тим самотнiм баварським королем iз казки, що про нього колись розповiдала на уроцi iсторiї їхня пристаркувата вчителька. Тiм почав мрiяти, як би вiн у золотiй каретi, в супроводi Салех-бея верхи на конi, пiд'їхав до крамнички панi Бебер та як би витрiщили на нього очi й роззявили роти всi сусiди.

Хлопець у вежi забув на хвилину утрачений смiх i снив про королювання.

Та дiйснiсть була зовсiм не така. Дiйснiсть звалася "маргарин" i мала ще дуже вiдчутно нагадати йому про втрачений смiх.

Двадцять третiй аркуш

ЗАСIДАННЯ

В замку була обшита дерев'яною панеллю зала для нарад. Там стояв довгий стiл, а навколо нього - масивнi крiсла. Коли ввiйти до зали, погляд зразу падав на картину в широкiй золотiй рамi, що висiла на стiнi навпроти дверей. То був той самий славнозвiсний Рембрандтiв автопортрет, що про нього в усьому свiтi гадали, нiби вiн пропав пiд час якоїсь вiйни.

Пiд тим портретом, на чiльному мiсцi, сидiв за столом барон. Лiворуч нього сидiли Салех-бей i Тiм Талер, а праворуч - мiстер Пеннi та сеньйор ван дер Толен. Розмовляли - цього разу цiлком офiцiйно про "становище на масляному ринку". Задля Тiма говорилося по-нiмецькому, хоч мiстер Пеннi й не дуже добре знав нiмецьку мову.

На початку засiдання (бо такi розмови називаються засiдання, неначе головне в них - сидiння) мiстер Пеннi спокiйно, по-дiловому спитав, чи Тiм Талер i надалi братиме участь у всiх таємних нарадах. Салех-бей висловився за, але решта компаньйонiв була проти. Хлопець мав узяти участь тiльки в цьому одному засiданнi - по-перше, щоб трохи познайомитися зi справами фiрми, а по-друге - тому, що вiн мав доповiсти про споживання маргарину в завулку, де вiн вирiс.

Але спершу, хоч це може здатися дивним, мова зайшла про афганських гострiїв. Iз розмови компаньйонiв Тiм узнав таке: акцiйне товариство барона Троча роздало в Афганiстанi задарма мiльйонiв зо два дешевих ножiв i ножиць, але не з великої щедростi, а щоб на цьому заробити. Бо тi ножi й ножицi коштували товариству не бiльш як по п'ятнадцять пулiв (пуль - найдрiбнiша афганська монета); а щоб погострити ножi й ножицi, треба заплатити двадцять пулiв. А що ножi й ножицi були не дуже добрi, то гострити їх доводилося не менш як двiчi на рiк. Отож товариство понаймало до себе на роботу всiх гострив у Афганiстанi, й один чоловiк на ймення Рамадулла, ранiш вiдомий на всю країну жорстокий розбiйник, був у них за старшину й тримав їх усiх у суворому послуху. Вiн постачав їм точила й забезпечував їх роботою, але вимагав за це таку велику частку їхнього заробiтку, що мав змогу з кожного погостреного ножа десять пулiв, цебто половину плати, здавати товариству. Як подумати, скiльки ще прилипало до пальцiв йому, то неважко собi уявити, скiльки лишалось самим гострiям.

Незабаром потрiбно стало ще й рекламувати тих гострiїв. А в такiй бiднiй країнi, як Афганiстан, цього не можна було зробити нi по радiо, нi через газети, нi плакатами. Бо мало хто з афганцiв умiє читати, а радiо там i взагалi нема.

Тому понаймали вуличних спiвакiв, щоб вони спiвали пiсню про гострiїв.

У тiй пiснi, що про неї довго розмовляли компаньйони, не вихвалялися вмiння та вправнiсть гострiїв, а оспiвувалася їхня бiднiсть, щоб люди їх жалiли та вiддавали їм гострити ножi й ножицi.

Пiсня та була така:

Точило крутить, крутить

Гострiй отой убогий,

Все крутить, крутить, крутить

За мiдний грiш гiркий.

З села в село вiн ходить,

Гострiй отой убогий,

Несiть ножi, дiвчата,

Щоб вiн їх погострив.

Остання строфа мала показати, який щасливий буває гострiй, коли йому приносять гострити ножi та ножицi:

I гострить, гострить, гострить

Гострiй отой веселий.

Спасибi, добрi люди,

Тепер вiн має хлiб.

Про те, що вбогi гострiї мало не весь свiй заробiток вiддають Рамадуллi, а той знов же бiльшу частину тих грошей приносить у замок, пiсня мовчала.

Тiмовi пригадався дiдусь, що приходив iз гладкою глухонiмою дочкою до їхнього завулка гострити ножi, i хлопець спитав себе подумки: чи й той старий мусив дiлитися своїм заробiтком iз якимсь акцiйним товариством? Тiма гнiтила думка про брудне королiвство, що його вiн