Тiм Талер, або Проданий смiх - Джеймс Крюс

Троч, мабуть, iще довго просторiкував би, дратуючи Тiма, якби не прийшов офiцiант i не шепнув йому щось на вухо.

- Мене кличуть до телефону. Вже прознали мiй улюблений ресторан, - сказав барон Тiмовi. - Вибачте. - Вiн пiдвiвся й пiшов за офiцiантом до будинку.

Хлопець, лишившись сам, задивився на один стiл навпроти їхнього єдиний стiл, що за ним нiхто не витрiщався на Тiма.

Його зацiкавили там двi родини.

Перша сидiла за столом - огрядненька чорнява мама з мушкою на щоцi й двi донечки: одна рокiв п'яти, друга рокiв двох.

Друга родина - велика сiра кицька й троє кошенят, двоє чорних i одне сiре - вовтузилась пiд олеандровим кущем бiля столу.

Обидвi мами - i мама-грекиня, i мама-кицька - були дуже сердитi. Коли менша донечка-грекиня залiзла на клумбу, вбралась у землю й почала рвати та пхати собi в ротик листя, мама з мушкою схопилась i наклепала її долонею по щоках, по губах, по носi. Мале ревло, аж заходилось, а пухка мамина долоня все ляскала по мокрому вiд слiз личку.

I в мами-кицьки вдача була така самiсiнька. Щоразу, як котре-небудь iз кошенят пiдскакувало до неї чи стрибало їй на хвiст, вона сердито сичала. Найдужче в'їлась вона на одне чорненьке кошенятко. Коли воно жалiбно нявкнуло, кицька щосили вдарила його лапою, хоча й не випустивши пазурiв - так би мовити, долонею. Маля все ж знову пiдскочило до неї - вона вдарила його ще раз, i котяче нявчання злилося з дитячим верещанням.

Тiм вiдвернув погляд - не мiг довше на таке дивитися.

I якраз ту хвилину повернувся барон. Вiн, видно, й цього разу бачив усю ту сценку й розгадав хлопцевi думки, бо, сiдаючи, сказав:

- От бачите, пане Талер, мiж людьми й звiрами зовсiм невелика рiзниця. Майже невiдчутна, можна сказати.

- Це я вже третю думку чую про ту рiзницю, - трохи спантеличено мовив Тiм: - У одному гамбурзькому театрi я чув такi слова: "Смiх людей вiд звiрiв вiдрiзняє", - цебто тiльки людина вмiє смiятися, а звiрi - нi. На картинах у музеї було навпаки, там смiялися тiльки звiрi, але не люди. А ви, бароне, кажете менi, що мiж людьми й звiрами взагалi нема нiякої рiзницi.

- Нiщо в свiтi не буває таке просте, щоб його можна було з'ясувати одною фразою, - вiдповiв Троч. - А що означає для людини смiх, цього, любий мiй пане Талер, нiхто достоту не знає.

Тiм згадав нараз одне зауваження стерничого Джоннi й вимовив тi слова скорiш сам до себе, але досить голосно, так що почув i барон:

- Смiх - це внутрiшня воля.

Тi слова дивно вплинули на барона: вiн тупнув ногою й закричав:

- Це тобi стерничий сказав!

Тiм зчудовано заклiпав очима. I раптом цей чотирнадцятирiчний пiдлiток, iще напiвдитина, збагнув, навiщо барон вiдкупив у нього смiх i чому нинiшнiй барон Троч так вiдрiзняється вiд похмурого картатого пана з iподрому. Вiн став вiльною людиною. А розлютився тому, що Тiм це вiдкрив.

А втiм, барон, як i завжди, зразу ж опанував себе. Вже знову спокiйний i чемний, як завжди, вiн змiнив тему:

- Ви знаєте, пане Талер, наше становище на масляному ринку стало загрозливе. Менi треба не пiзнiше як завтра зустрiтися з iншими керiвниками нашої фiрми й порадитися, що робити. На такi наради ми звичайно збираємося до мого месопотамського замку. Може, й ви поїдете зi мною туди? Те, що вам треба ще побачити в Афiнах, я покажу вам коли-небудь згодом.

- Як хочете, - вiдказав Тiм немовбито байдуже. Насправдi ж вiн нiчого так не хотiв, як побачити те таємниче мiсце, де здебiльшого, мов павук усерединi своїх тенет, сидiв барон.

Але Трочевi не хотiлось залишати Афiни. Коли їм подали їжу, вiн зiтхнув:

- Останнiй цього разу обiд у цiй благословеннiй країнi... Ну, смачного!

К н и г а т р е т я

М А Н I В Ц I

Смiх - то не крам на продаж, як,

скажiмо, маргарин.

Хто його продає, чинить необачно.

Салех-бей.

Двадцять перший аркуш

ЗАМОК У МЕСОПОТАМIЇ

Уже вдруге Тiм летiв у невеликому двомоторному лiтаку, що належав фiрмi барона Троча. Вилетiли вони вдосвiта, i хлопець насилу розрiзняв зi свого вiкна море й небо. Та враз вiн побачив за невеличким темним горбком якогось острiвця вогненне коло. Сонце зiйшло так швидко, немов випiрнуло з моря.

- Ми летимо на схiд, назустрiч сонцю, - пояснив Троч. - У Афiнах воно ще не зiйшло. Слуги в моєму замку моляться на сонце. Вони називають його Еш-Шемс.

- А я гадав, вашi слуги моляться чортовi, - озвався Тiм.

- Авжеж, вони шанують шайтана, як володаря землi, але не як володаря неба.

Хлопець хотiв був промовити: "А..." - та вчасно згадав, що вже раз розсердив барона тим байдужим слiвцем. Тому вiн не сказав нiчого. Мовчки дивився вiн униз, на море, що його олив'яно-сiра барва навдивовижу швидко яснiшала, поки стала зелена, мов скло.

Тiм не боявся, летячи в лiтаку, але й не радiв iз польоту. Навiть не дивувався, бо хто не вмiє смiятись, той не вмiє й дивуватися.

Барон почав пояснювати йому "становище на масляному ринку". Тiмовi про те становище було байдужiсiнько: та все ж вiн зрозумiв, що їхня фiрма пересварилася з кiлькома великими молочарськими компанiями i що якась iнша фiрма продає в Норвегiї, Швецiї, Данiї, Нiмеччинi та Голландiї краще й дешевше масло, нiж їхня. От через те й летiли вони до месопотамського замку. Там барон хотiв "з'ясувати ситуацiю" та "обмiркувати заходи". Двоє Трочевих компаньйонiв також мали прилетiти до замку: один, мiстер Пеннi, -з Лондона, а другий, сеньйор ван дер Толен, - з Лiсабона.

Лiтак уже давно летiв над одноманiтними голими нагiр'ями Малої Азiї, а барон усе патякав про гатунки масла та цiни на нього. У мовi його ряснiли такi вислови, як "фронт