Чорний лабіринт. Книга третя - Василь Павлович Січевський

панування монархіста Павла Скоропадського. Дивні коїлись діла. Не маючи надії втримати владу власними силами, Петлюра кинувся шукати підтримки Директорії по закордонах. Спочатку поткнувся до Франції з проханням взяти на ссбо керівництво управлінням України у військовій, політичній, дипломатичній, фінансовій, економічній і навіть судовій галузях, доки буде тривати війна з більшовиками. Але Франція була далеко і не мала, що було вельми суттєво, спільних кордонів з Україною. Тому всі подальші домагання Петлюри зосередилися на сусідній Польщі. І потяглися до Варшави місія за місією, офіційні й таємні, в ранзі державних і особистих посланців отамана, з пропозиціями що день, то більш ганебними.

В однім такім посольстві випало бути й мені. У листопаді місія, очолювана Левицьким, виїхала до Варшави з пропозиціями: за допомогу в боротьбі проти більшовиків віддати тільки-но возз'єднані з матірним пнем західноукраїнські землі. Річ Посполита милостиво дозволяла Петлюрі створити самостійну державу в Київської, Подільської і частини Волинської губерній та населенням у 8 мільйонів чоловік, а тим часом до Польщі тільки західно-українського населення відходило 10 мільйонів. І це не рахуючи решта території, на яку уряд Пілсудського[26], коли вірити «Кур'єрові польському», заявляв свої «споконвічні» права. Ця газета, називаючи Правобережжя, Ліиоборожжя, Катеринославщину і Херсонщину «повітами історичної Польщі», зазначала, що «інтереси Польщі не закінчуються на лінії її державних кордонів».

З Варшави я повернувся ворогом Директорії. Та що я, діловод, міг вдіяти проти тих отаманів, які творили політику? Про свої соціал-демократичні погляди я вже нікому не нагадував, а побачене на власні очі відвертало мене від тих, хто, прикриваючись націоналістичними гаслами, торгував Україною. У травні 20-го року Петлюра, підтриманий Варшавою і військом Пілсудського, знову ввійшов у Київ, А протягом червня — серпня і пілсудчиків, і петлюрівців уже було відкинуто за межі не лише Києва, а й Української Радянської Республіки. На цей час я вже став офіцером зв'язку при штабі, проте тікати з «січовиками» мені не хотілося. Кілька тижнів серпня, посилаючись на хворобу, я перебув у батьків, у Мотовилівці. Серце мені боліло. Я не знав, чим обернеться для мене зустріч з більшовиками. Таких, як я, в німецькому полоні були тисячі. Однак проти інших я мав, так мені здавалося, переваги, адже колись активно боровся з царатом, за плечима було майже десять років каторги. Порадившись з батьками, я подався до родичів у Велику Солтанівку і там, у погребі двоюрідної тітки, пересидів, поки прийшли червоні.

Попервах не наважувався показуватися на люди, але потроху посмілішав і якось таки подався до Києва. Треба було жити, десь працювати. У великому місті легше загубитися серед незнайомих людей, а головне, я не полишав надії зустріти когось із тих, з ким довелося вчитись в університеті, хто міг засвідчити мою участь у студентських маніфестаціях, хто знав про мій арешт і заслання. І такий чоловік мені зустрівся. Це був Касян Крайніченко. В університеті і потім, на засланні, ми товаришували. Його звільнила Лютнева революція. В час повстання «Арсеналу» він був по той бік барикади, яку штурмували «січові стрільці». Я в ті атаки не ходив, служив при їхньому штабі й тому вважав себе непричетним до тієї кривавої розправи.

При більшовицькій владі Крайніченко працював у Наркоматі освіти. Не без його допомоги, звичайно, скоро і я став працівником цієї установи. У своїй біографії я вказував лише на те, що був у полоні, про все інше мовчав. Та не пройшло й кількох років, як те, про що я волів не згадувати, само нагадало про себе. До мене прийшли від Коновальця і, як людину, що давно й міцно була пов'язана з націоналістичним рухом, залучили до підривної роботи. Шукати захисту в ДПУ я, звичайно, не міг: за мною тягнувся шлейф, про який там ще не знали. Я розумів, що коли стане відомо про мою колишню службу в СВУ, штабі Мельника, участь у посольстві Левицького до Варшави і все інше, навряд чи врятують мене моє «революційне минуле» і прихильність Касяна Крайніченка (на той час він уже був помітною постаттю в Наркомосі), тож доведеться міряти смугасті верстви на вже знайомих сибірських етапах.

Так знову почалося моє подвійне життя, але тепер мене що день, то більше втягували до активної антирадянської діяльності. Через мене йшли зв'язкові, література і зарубіжна преса, що потрапляла до Києва нелегальними шляхами. Все те інспірувалося німецькою розвідкою. Тепер я про це вже не здогадувався, як колись, а знав напевне, і тому не мав жодних ілюзій. Те, до чого вели Коновалець з Мельником, я бачив на власні очі. Нічого не змінилося ні в гаслах, ні в діях. Не змінилася навіть орієнтація проводу на німецьку силу, на ті розвідки, з чиїх рук вони отримували гроші зараз і сподівались отримати «самостійну» державу в майбутньому. Мене завжди дивувало: така вперта віра у непохитність саме німецької зацікавленості долею України.

Коновалець, Сціборський, Марганець говорили: «Треба крові — дамо крові! Треба терору — доведемо його до пекельного кипіння!.. Не завагаймося вбивств, грабежів і підпалів. У боротьбі нема етики». А чи є хоч крихта совісті? Та скоро я зрозумів, що ті мої запитання, обернені до самого себе, були відлунням юнацької наївності. Вже, певне, так забаглося долі, щоб я позбувся її назавжди.

В один рік померли мої батьки. Спочатку мати, а за нею й батько пішов з життя. Вони не знали про моє подвійне дно, хоч батько, певне, й здогадувався. У наших нечастих розмовах він усе ж уловив якусь мою нещирість до совітської дійсності, бо якось сказав: «Не раджу тобі, сину, таїтися… Коли в чому винний перед людьми,