Атлантида - Девід Гіббінс

— Насправді Грузія має й інший військово-морський флот.

Усі присутні повернулися до Каті.

— Справжній ВМФ Грузії розташований далі на північ, — пояснила вона. — Це кораблі центральноазійських кримінальних магнатів, які використовують Абхазію для того, щоб мати доступ до багатств Чорного та Середземного морів. Друзі, боятися нам треба не росіян, а цих людей, — повірте моєму особистому досвідові.

Членам команди не спало на думку піддати істинність слів Каті жодним сумнівам: після того, як вона два дні тому самотужки впоралася з протистоянням в Егейському морі, її авторитет незмірно виріс.

— А турецький флот? — Костас із надією подивився на Мустафу, який також вирішив залишитися на «Сіквесті».

— На Чорному морі маємо досить потужний флот, — відповів турок. — Але нам доводиться докладати значних зусиль у боротьбі з контрабандою. Для того щоб підтримати «Сіквест», командуванню турецького флоту довелося б вирядити кораблі з Егейського моря. Ми не можемо вислати їх заздалегідь, адже будь-яка передислокація нашого флоту в Чорному морі неодмінно викличе підозри росіян. Мій уряд піде на ризик лише в тому разі, якщо матиме вагомі докази знайдення чогось дійсно важливого.

— Тож ми можемо покладатися лише на власні сили?

— Боюся, так воно і є.

Вітер трохи вщух, і Йорк послав двох своїх людей на палубу, щоб перевірити надійність кріплення обладнання. Тим часом Джек вирішив змінити тему розмови: невдовзі «Сіквест» мав прибути до пункту призначення, тому не слід було гаяти часу.

— Треба переконатися, що ми вийшли саме туди, куди треба. За нами вже напевно спостерігають через супутник, а ці люди швидко зрозуміють, що наші дії — це аж ніяк не звичайне гідрографічне дослідження.

Руку підвів один із колишніх військових:

— Даруйте, але що саме ми шукаємо?

Джек відійшов на крок, щоб присутні бачили екран комп’ютера на панелі управління.

— Мустафо, будь ласка, поясни.

Мустафа вивів на екран ізометричне зображення Чорного моря та швидко переказав тлумачення тексту з папіруса, паралельно пересуваючи позначку човна вздовж південного узбережжя моря до правого нижнього кутка екрана. Вони опинились у відкритому морі, тож особливого сенсу приховувати від екіпажу свою мету не було. Ті, хто досі не чув подробиць, заворожено слухали розповідь, і навіть досвідчені морські вовки були вражені масштабом відкриття, що наче матеріалізувало давні легенди.

— Ми плануємо знайти пункт призначення, пересуваючись уздовж колишньої берегової лінії на глибині сто п’ятдесят метрів. У міру просування на схід від Трабзону ця лінія поступово віддаляється від нинішнього берега. Нині «Сіквест» стоїть приблизно у дванадцятьох милях від берега, але ця відстань поступово зростатиме.

Турок натиснув на клавішу, викликавши збільшення потрібного їм сектора мапи:

— На нашу думку, найкраще з давніми свідченнями щодо розташування Атлантиди узгоджується ділянка морського дна у двадцять миль завдовжки та п’ять завширшки. Лінія колишнього берега, тобто ізолінія стоп’ятдесятиметрової глибини, пролягає на північ від цієї ділянки, а відтак, колись вона являла собою сушу. Якщо ми понизимо рівень моря на сто п’ятдесят метрів, то дістанемо відомості про те, який вигляд ця територія мала до повені.

На екрані з’явилося зображення рівнини, що вела до невисокого гірського хребта на березі моря, довжина якого становила декілька кілометрів. Трохи далі розташовувався вулкан.

— Зображення є не надто докладним, адже батиметричних даних щодо цього району в нас наразі небагато. Але ми переконані: те, що ми шукаємо, перебуває або на хребті, або на вулкані. Хребет приблизно на сто метрів здіймається над давньою береговою лінією. Проблема в тому, що тут немає зручного місця для фортеці. А якщо фортеці немає, то як тоді зрозуміти папірус?

— Вулкан являє собою орієнтир, що відразу впадає в око, — зауважив Гові. — Його північно-західний бік — це послідовність схожих на тераси виступів, які підіймаються майже до самого кратера. Якщо розташувати тут фортецю, вона б дійсно височіла на місцині, і з неї відкривалася б панорама на багато миль навколо. Неважко уявити собі місто, що простягалося на нижніх терасах уздовж узбережжя.

— Питанням безпеки, ймовірно, приділялася увага, але незначна, оскільки поблизу не було інших міст-держав, — сказав Джек. — Загроза могла виникнути лише з боку кочових племен мисливців і збирачів плодів, що вешталися світом, починаючи з льодовикового періоду, проте їх було небагато. Місто побудували на узвишші передусім для того, щоб уникнути повеней і хвороб, які завжди виникають, коли люди оселяються на багнистій місцевості.

— А як щодо вулкана? — поцікавився Йорк.

— За останні мільйон із гаком років він не залишив жодних слідів своєї активності, — відповів Мустафа. — Те, що ви бачите сьогодні, — це лише вихід газів чи парів, який періодично відбувається, коли тиск земної кори збільшується.

Присутні подивилися на екран із зображенням віртуальної реальності. На самому обрії можна було побачити острівець — верхівку вулкана, що залишилася над поверхнею після підняття рівня води. Клуби диму, що здіймалися над його поверхнею, відразу зливалися з низьким сірим небом: передній фронт шторму насувався на острів із загрозливою швидкістю.

Джек заговорив знову:

— За часів античності сейсмічна діяльність, напевно, сприймалася людьми як знамення богів. Вулкан, що ледь жевріє, безумовно, був об’єктом ритуальних обрядів. Гадаю, в такій родючій місцевості люди могли заселити як схили вулкана, так і гірський хребет. Але ми мусимо обрати з двох версій імовірнішу. Якщо ми помилимося, то часу на те, щоб дослідити альтернативний варіант, у нас може й не бути: незвані гості не забаряться. У нас залишилося двадцять хвилин до того, як «Сіквест» опиниться над хребтом. Я хотів би почути вашу думку.

На декілька хвилин засідання перервалося: до Джека звернувся Йорк, вони разом внесли деякі уточнення до курсу та переглянули дані радара. Поки вони розмовляли, Катя витягла свій кишеньковий комп’ютер і ввела якісь команди.

— Жоден із двох варіантів не суперечить текстові папіруса, — звернулася вона до екіпажу корабля. — Із хребта, і з вулкана відкривається панорама широкої рівнини на півдні, за якою розташовані гори й на якій подекуди лежать сольові озера.

— А чи є в тексті ще якісь деталі, які могли б допомогти нам? — спитав один із чоловіків.

— Мабуть, немає, — Катя знову подивилася на екран і похитала головою. — Останні речення тексту, здається, стосуються облаштування фортеці зсередини.

— Утім, ми оминули увагою один важливий момент.

Усі голови повернулися до Костаса, який увесь цей час не відводив погляду з зображення острова, що розросталося буквально на очах. Тоді він наче з зусиллям повернув голову та подивився Каті в очі:

— Повтори, будь ласка, першу фразу після описання шляху до Атлантиди.

Катя натиснула на клавіші та прочитала:

— «Під знаком бика».