Копальні царя Соломона. Прекрасна Маргарет - Генрі Райдер Хаґґард
На другий день дороги, надвечір, ми зробили привал на вершині невеликого пагорба, через який пролягав наш шлях. Із цього пагорба ми побачили гарну родючу рівнину, на якій було розташоване місто Луу. Воно займало величезну, як для тубільного міста, площу: гадаю, що з прилеглими до нього приміськими краалями воно мало не менше п’яти миль по колу. В цих краалях квартирували під час великих урочистостей війська, що прибували з віддалених частин країни. За дві милі на північ од Луу височів пагорб, який мав вигляд підкови. З ним пізніше нам довелося добре познайомитися. Місто було розташоване в чудовому місці. Широка ріка, через яку було перекинуто кілька мостів, та сама, яку ми бачили зі схилу гір Цариці Савської, протікала через головну королівську резиденцію і ділила її на дві частини. Вдалині, на відстані шістдесяти чи сімдесяти миль, на абсолютно рівній місцевості височіло три гори, розташовані у формі трикутника. На вершинах цих диких, крутих і недоступних скель лежав сніг, і за обрисами своїми вони дуже відрізнялися від гір Цариці Савської, схили яких були округлі й положисті.
Бачачи, що ми їх розглядаємо з великим зацікавленням, Інфадус сказав:
— Там, біля підніжжя цих гір, які народ наш називає “Три чаклуни”, закінчується Велика Дорога.
— Чому саме там? — запитав я.
— Хто це може знати? — відповів старий воїн, знизуючи плечима. — У цих горах, — продовжував він, — багато печер, і між ними є глибока криниця. Туди-бо мудрі люди старого часу і вирушали, щоб знайти те, за чим вони приходили в цю країну. І там же, в Чертозі Смерті, ми ховаємо своїх королів.
— А навіщо приходили туди ці мудрі люди? — перебив я його нетерпляче.
— Цього я не знаю. Ви, мої повелителі, що спустилися сюди з далеких зір, повинні це знати самі, відповів Інфадус, кинувши на нас швидкий погляд.
Мабуть, він не хотів нам сказати все, що знав.
— Ти кажеш правду, — мовив я. — Ми, жителі зірок, знаємо багато такого, чого ви не знаєте. Ось, наприклад, що мудрі люди далекого минулого вирушали в ці гори по красиві яскраві камінці і жовте залізо.
— Повелитель мій мудрий, — відповів він холодно. — Порівняно з ним я лише нерозумне дитя, і тому мені не належить говорити з ним про такі речі. Мій повелитель повинен побесідувати про це зі старою Гагулою, коли він перебуватиме в житлі короля, бо вона така ж мудра, як і мій повелитель.
Сказавши це, Інфадус пішов. Як тільки ми лишилися самі, я звернувся до своїх друзів і, вказуючи на віддалені гори, вигукнув:
— Ось де лежать алмазні копальні царя Соломона!
Амбопа, що стояв біля сера Генрі і Гуда, почув ці слова.
Я помітив, що останнім часом він став якийсь особливо замислений та неуважний і рідко вступав із нами в розмову.
— Так, Макумазан, — сказав він, звертаючись до мене по-зулуському, — алмази знаходяться там, і вони, звичайно, будуть ваші, бо ви, білі люди, дуже любите гроші й блискучі камінці.
— Звідки ти знаєш, що алмази знаходяться у цих горах, Амбопа? — різко запитав я його.
Мені не подобалася таємничість його поведінки і всякчас-ні недомовки.
Амбопа засміявся.
— Я бачив це сьогодні вночі уві сні, білі люди, — відповів він і, круто повернувшись, відійшов убік.
— Що наш чорний друг хотів цим сказати і що в нього в голові? — запитав сер Генрі. — Цілком імовірно, що він щось знає, але визнає за краще мовчати. Між іншим, Квотермейн, чи не чув він од наших провідників щось про мого… про мого брата?
— На жаль, нічого. Він розпитував про це всіх, із ким за цей час устиг подружитися, але йому відповідали, що в цій країні ніхто і ніколи не бачив жодної білої людини.
— Невже ви думаєте, що ваш брат міг сюди дістатися? — запитав Гуд. — Адже самі-бо ми потрапили сюди дивом. Окрім того, як він знайшов би дорогу, не маючи карти?
— Не знаю, — сказав сер Генрі, й обличчя його спохмурніло, — але думаю, що я все-таки його знайду.
Поки ми розмовляли, сонце повільно сідало за обрій, і раптом землю окутав морок. У цих широтах немає сутінків і немає поступового, м’якого переходу від дня до ночі — день обривається так само раптово, як раптово обривається життя з настанням смерті. Сонце сіло, і весь світ занурився у темряву. Але невдовзі на заході з’явилося слабке мерехтіння, потім срібне світло, і, нарешті, повний, розкішний диск місяця освітив рівнину стрілами своїх виблискуючих променів, опромінюючи усю землю ніжним, променистим сяянням. Ми стояли і спостерігали це захоплююче видовище. Я не можу описати всю величавість цієї невимовної краси, перед якою померкли зірки, і серця наші, спрямовані вгору, наповнилися благоговійним захопленням.
Життя моє було повне труднощів і турбот, але є спогади, що викликають у мене почуття вдячності за те, що я жив. Один з них — це спогад про те, що я бачив, як світить місяць на Землі Кукуанів.
Ці думки були перервані нашим чемним другом Інфадусом.
— Якщо мої повелителі відпочили, — сказав він, — ми можемо йти далі. В Луу для повелителів уже приготоване житло. Місяць світить яскраво й освітлюватиме нам дорогу.
Ми одразу ж
