Томек у країні кенгуру - Альфред Шклярський

— І тепер тубільці більш не нападають на телеграфні станції? — допитувався Смуга.

— Недавно розповідали про напад на станцію в Барров-Крик. Тубільці напали на працівників станції, коли ті йшли до струмка купатися. Під градом списів їм довелося повернутися до станції. Тубільці вбили телеграфіста Степлтона й одного з механіків, а двох інших було важко поранено.

— Мені не доводилося досі чути про особливу агресивність австралійських аборигенів, — зауважив Смут. — Адже в Австралії не було великих воєн між тубільцями й колоністами?

— Тубільці загалом люди спокійні, але вони добре пам’ятають кривди, яких завдали їм поселенці, — визнав Бентлі.

— Це правда! Про це наочно свідчить чисельність уцілілих тубільців і злиденне життя, на яке їх приречено, — додав Вільмовський.

— Це сумно, але це правда, — відповів Бентлі й змінив неприємну для нього тему розмови.

Нічна їзда степом швидко втомила Томека. Він заснув, схиливши голову на плече батька. Прокинувся він на світанку, коли валка зупинилася, щоб дати перепочинок утомленим верблюдам. Навколо простягався степ, який поріс високою травою, пожовклою від сонця. Під подихом вітерцю трава хвилювалась, ніби поверхня величезного океану. Лише де-не-де, немов острівці, виднілись невеличкі кущики дерев, які тяглися віттям угору. Удалині на заході бовваніли контури невисоких пагорбів.

Погоничі розпрягли верблюдів, а мисливці поставили намет і на швидку руку приготували сніданок. Після короткого відпочинку знову рушили в дорогу. Тільки перед самим заходом сонця вони на обрії помітили якісь будівлі. Під’їхавши ближче, побачили низький паркан, який оточував одноповерховий будиночок із тінистою верандою та господарськими будівлями.

Відразу за фермою починалися густі чагарники й широкою смугою впиралися в підніжжя пагорбів.

— Приїхали, — повідомив Бентлі, коли валка під’їхала до ферми.

На веранду будиночка вийшов високий чоловік. Побачивши валку возів, яка наближалася, він вибіг назустріч гостям.

— А ось і пан Кларк, власною персоною! — вигукнув Бентлі, побачивши господаря ферми. — Як справи, Джонні?

— Я чекаю на вас уже понад три години, — відповів Кларк. — Я вже боявся, що суп із хвоста кенгуру, приготовлений для вас, зовсім википить. Злазьте з воза й почувайте себе, як удома.

Кларк виділив мисливцям три найбільші кімнати. Тільки-но вони розпакували свої речі, як Кларк запросив їх до столу. Домашнє господарство Кларка вів китаєць Ват Сунг. На думку Кларка, це був чудовий кухар, але хвалений суп із хвоста кенгуру Томекові не сподобався. Проте обід був багатий і складався з розмаїтих страв. Чоловіки, швидко вгамувавши голод, запалили люльки.

— На жаль, повинен вас повідомити про становище, яке склалось тут у нас, — почав Кларк. — Серед тубільців, які кочують у нашій околиці, поширилася чутка про заплановане велике полювання. Вони довідалися про це від Тоні, який пропонував їм взяти участь в облаві. Ця звістка викликала серед них несподіване хвилювання. Здається, вони відмовляються нам допомагати. З огляду на те, що їх зараз дуже багато поблизу ферми, ми повинні проявити особливу обережність. Не раджу вам поодинці виходити з ферми. Звичайно, треба також пам’ятати про зброю, без якої не можна виходити навіть за ворота.

— Тоні, ти чув, що сказав пан Кларк? — звернувся Бентлі до слідопита.

— Так, чув! Пан Кларк має рацію, — відповів Тоні.

— У чому ж усе-таки справа? — допитувався Бентлі.

— Вони проти великого полювання білих людей у цій окрузі.

— Чому? Адже ми заплатимо їм за допомогу!

— Вони бояться, що після цього полювання тут зникне вся дичина.

— А чи пояснював ти їм, що ми маємо намір упіймати живими лише кільканадцять тварин?

— Саме це їм і не подобається, — відповів Тоні. — Вони кажуть, що лови живих звірів — новий підступ білих людей. Вони не погоджуються на це. Кажуть так: «Спочатку білі виловлять дичину, а потім заберуть усю землю й збудують місто». Мовляв, білі завжди так роблять.

— Тоні, адже ти брав участь у багатьох експедиціях і чудово знаєш, чого ми хочемо, — розчаровано сказав Бентлі.

— Знаю, але вони мені не вірять, тому що я з вами.

— Що ви скажете з цього приводу? — звернувся Бентлі до Вільмовського.

— Мені вже не раз доводилося стикатися з ворожим ставленням тубільців до експедиції, — спокійно відповів Вільмовський. — Постараємося переконати їх у тому, що вони помиляються щодо наших намірів.

— У кожному разі треба вжити необхідних заходів обережності, — повторив Кларк свою пораду. — До нещастя недалеко.

— Я з вами цілком згоден, — підтвердив Вільмовський і, звертаючись до Смуги, додав: — Слухай, Яне, ти відповідаєш за нашу безпеку. Дай відповідні вказівки, а я постараюсь якось домовитися з тубільцями.

Смуга негайно скликав усіх учасників експедиції й зажадав від них особливої обережності. На закінчення сказав:

— З цієї хвилини забороняється виходити з дому без зброї, а також за межі ферми без мого дозволу. Якщо буде потреба, виставимо біля будинку варту. Але попереджаю, що застосовувати зброю можна лише в разі нападу, що загрожує життю. Я впевнений, що Вільмовський, як завжди, оволодіє становищем і переконає тубільців у необґрунтованості пліток.

Незабаром усі полягали спати. На маленькій фермі запанувала тиша.

Вільмовський довго не міг заснути. Відповідальність за успіх експедиції цілком лежала на ньому. Поширювана серед тубільців плітка могла значно ускладнити становище. Якщо вони відмовляться взяти участь у полюванні, ситуація справді буде важкою. Без допомога тубільців організувати облаву на швидконогих кенгуру й страусів ему нічого й думати. Раптом його невеселі думки перервав Томек, який пошепки запитав:

— Тату, ти ще не спиш?

— Не сплю, — тихо відповів Вільмовський. — Бачу, що й ти не можеш заснути. Вже пізно…

— Я думаю про те, що сказав Кларк. Чому тубільці не вірять Тоні?

— Вони не вірять йому тому, що він служить білим людям.

— Але ж він не робить нічого поганого, — здивувався Томек.

— Це не так просто,