Боцман з «Тумана» - Микола Миколайович Панов

Кульбін швидко писав біля апарата.

— Товаришу командир, радіограма-відповідь. Подав ледь біліючий у темряві папірець.

— Це десант, товаришу командир? — сказав шепотом. — Може, на світанку!

— Так, це десант, Василю Степановичу, любий! — Очі Медведєва сміялися, він неначе помолодшав, давно Кульбін не бачив таким свого командира. — Завтра вирішиться все. Може, останню ніч тут перебудемо. Може, завтра…

Він не договорив. Радість світилася в його очах, але він узяв себе в руки, затамував порив. Сухішим, уривчастішим став його голос.

— Тепер, в останню ніч, треба нам чого-небудь не прогавити. Ідіть змініть Фролова, він уже давно другу вахту стоїть. На всякий випадок установимо постійний пост тут, біля рації, і біля спуску в ущелину. Стежте за нашими гостями — звідти, де на вахті стоїмо, всю площадку видно. Через чотири години вас змінить боцман. А ви вже вечеряли?

— Так точно.

— Тоді ставайте на вахту.

Кульбін узяв автомат, підхопив плащ-палатку. Медведєв залишився сам.

Він пройшовся по кубрику туди й назад. Боляче, тривожно завмирало серце, хотілося щось робити, не відкладаючи, зараз же…

До кубрика зайшов Агєєв.

— Товаришу командир, дівчина за скелею, мабуть, новий костюм приміряє. Англієць з Фроловим.

— Гаразд. Відпочивайте.

Агєєв ліг, натягнув на себе плащ-палатку. Медведєв ходив по кубрику. Поглянув на Агєєва, який спав, повернувши до стінки бронзове обличчя. Агєєв дихав глибоко і рівно.

— Молодець боцман! — не міг стримати вигуку Медведєв.

Боцман ворухнувся, розплющив очі — наче й не спав, запитально дивився на Медведєва.

— Нічого, старшина, спіть… Боцман знову заплющив очі.

До кубрика зайшли Фролов і О'Греді. Сигнальник, як завжди поривчастий, швидкий, вніс з собою знадвору свіжість, запах океану і вітру.

— Відбарабанив вахточку… Дозвольте сісти, товаришу командир? — Ледь розпізнаваний у напівтемряві, сів на койку, витягнув з-за вуха сигарету. — Тепер і закурити не завадить. Мене містер О'Греді почастував ще на вахті. А я йому кажу: «На вахті курити не можна, а після вахти — з дорогою душею…» Закуримо, містер?

Він узяв сигарету в зуби, потягнувся за сірниками. О'Греді нахилився, несподівано відібрав сигарету.

— Та ви що! — підскочив Фролов. Льотчик поклав сигарету в кишеню. — У нас так з людьми не поводяться, містер!

— Каушен! Нот лайт![10]— сказав льотчик роздільно. Усміхаючись, підняв товстий палець.

Медведєв з докором поглянув на Фролова.

— Капітан О'Греді цілком правий. Уже вечір, не повинно бути ніяких спалахів. Завжди у вас якісь непорозуміння з сірниками, Фролов!

— Але ж міг по-іншому попередити. А не виривати просто з рота. Він не в себе дома, йому тут лакеїв немає…

— Гаразд, я йому скажу. — Медведєв не міг стримати усмішки: так відверто проявилась образа Фролова. — Повечеряйте і лягайте спати. Закутайтеся тепліше, вам доведеться надворі під скелею лягти поки що… Тут нам треба жінку покласти, англійця… І, бачите, боцман відпочиває…

Але англієць не захотів спати в кубрику. Пояснив, що одягнений досить тепло, може лягти зовні, не хоче завдавати клопоту хазяям приміщення… Умовляння не допомогли… Медведєв дав йому свою плащ-палатку…

О'Греді вийшов. Медведєв через хвилину виглянув назовні. Льотчик влаштовувався під скелею, збоку від входу. Загортаючись у плащ-палатку, дружньо кивнув Медведєву. Затих на камінні…

— Боцмане! — тихо покликав Медведєв. Агєєв трохи підвівся.

— Вам свіжим повітрям не хочеться подихати? Гість наш надворі ліг. Складіть йому компанію.

Агєєв вийшов, підхопивши ватник.

Так швидко впала темна осіння ніч, що важко вже було розглядіти Марусю, схожу в новому матроському костюмі на стрункого юнгу.

— Лягайте на койку, — м'яко сказав Медведєв. — Там ковдра, укрийтеся.

Вона мовчки прослизнула до койки, загорнулася в ковдру.

Медведєв сидів біля передавача. В приміщенні було зовсім темно, тільки тьмяним прямокутником виднівся надвірний вихід, ледве вимальовувалося віконце вгорі. Надворі свистів вітер.

Жінка спала неспокійно, підводилася, простогнала кілька разів. Раз у раз Медведєв поглядав на світний циферблат ручного годинника… Як повільно лине час… Думки про Настю, про Альошу, спогади, мрії про майбутнє роїлися у нього в голові…

Опівночі підійшов до Агєєва, який лежав рядом з льотчиком біля скелі. Боцман встав беззвучно, пішов змінити Кульбіна. Кульбін зайшов до кубрика, притупуючи ногами.

— Холодно, Василю Степановичу?

— Та воно не холодно, тільки вітром продуває наскрізь.

— Добре. Значить, завтра туману не буде… Вахта спокійно пройшла?

— Вахта нормальна, товаришу командир.

— Лягайте, грійтеся. Коли треба буде, я вас розбуджу…

Кульбін ліг рядом з Фроловим, стримуючи судорожне позіхання. Знову Медведєв сидів біля рації, дивився у темряву широко розплющеними очима… Інколи виглядав назовні, бачив невиразний силует О'Греді, що, як і раніше, спав.

Вже перед світанком розбудив Кульбіна. Спершу хотів підняти Фролова, але сигнальник спав як убитий. Кульбін проснувся без великих зусиль.

— Посидьте, Василю Степановичу, біля рації. Я зараз сюди боцмана пришлю.

Він вийшов надвір. Вітер шарудів по камінню, знизу долітав глухий гул океану. Площадка похило спускалася вниз, до виходу в ущелину.

— Приставити ногу, — почувся з темряви голос Агєєва. І через мить: — Підходьте, товаришу командир.

Медведєв не бачив боцмана, хоч як вдивлявся в темряву.

— Ви хіба мене бачите, старшина? У такій темряві?

— Немає такої темряви, товаришу командир, в якій нічого б не було видно. До того ж у вас небо за спиною, ваш силует виразно бачу.

— Ніяких подій на вахті?

— Все нормально. Одного разу ніби хтось підійшов з боку кубрика, я окликнув — мовчок. Може, вітер… Він по камінню так і скаче.

— Спати дуже хочете, старшина?

— Та не особливо… Якось тривожно на душі, товаришу командир.