Боцман з «Тумана» - Микола Миколайович Панов

— Здається, вмер… — із стогоном відповів Агєєв. Він випрямився, його жорстка долоня була в крові. — Скоріше ходімо!

Він кинувся з кубрика. Медведєв біг за ним.

— Там Фролов… Не пропустить…

Агєєв мовчав. Одним ривком розстебнув кобуру. Оббігли скелю, яка заступала спуск до ущелини.

— Теж вбитий? — задихнувся Медведєв.

Фролов сидів, скорчившись, біля самої розколини. Він опустив голову на коліна, міцно стиснувши в руках автомат. Агєєв добіг перший, труснув його за плече, сигнальник почав хилитися набік, не випускаючи автомата. Агєєв трохи підняв його, розстебнув ватник.

— Ран неначе немає…

Фролов важко дихав, його невидющі очі були напіврозплющені.

— Він отруєний, товаришу командир. Цей шпигун обох їх одурманив. Сигаретами. Коли вранці я до них підійшов, саме втрьох перекур закінчували… Товаришу командир, я його ще біля потоку наздожену!

— Ідіть… Ні, стривай, брат! — Тільки в хвилину великої задушевності, найвищого напруження Медведєв переходив, сам не помічаючи, на «ти» з підлеглими. — Коли б він і тебе не підстеріг. Яка в нього зброя?

— Пістолет і дві гранати — він їх у Кульбіна забрав… Я його наздожену, рішу…

— Дивись, щоб не підстеріг, — знову повторив Медведєв. Він розгубився, може, вперше в житті; занадто несподівано звалилося лихо.

— Йому немає рації мене підстерігати, — вже з ущелини крикнув боцман, — він, мабуть, як заєць, по скелях скаче!..

Медведєв підняв Фролова. Сигнальник був дуже важкий. «Ті, що вмерли або втратили свідомість, — мигцем подумав Медведєв, — стають чомусь важчими, всією своєю вагою вони тягнуться до землі…» Похитуючись, він ніс Фролова до кубрика.

Все сталося так раптово. Він залишився на посту один, тепер, коли так потрібна допомога кожного… Кульбін убитий, Фролов отруєний, боцман теж, можливо, пішов на смерть. А може, Василь Степанович їде живий?

Він поклав Фролова на койку. Сигнальник, як і раніше, важко дихав, завжди рум'яне смагляве обличчя було синюватого кольору. Маруся схилилася над Кульбіним біля столу.

— Що з ним? Справді мертвий? — у голосі Медведєва ледь жевріла надія.

— Я нічого не могла зробити… — Маруся підвела залите слізьми обличчя, — у нього роздроблена голова…

— Розумієте що-небудь у медицині? Вибачте, я вас образив, але це потім… Може, допоможете Фролову?

— Я… до полону… вчилася на санітарних курсах… Хотіла в армію піти. — Її голос був тихий, як зітхання. — Можна, подивлюсь, що з ним?

— Звичайно, можна… Коли б ви могли допомогти йому… Ось похідна аптечка…

Медведєв підняв Кульбіна, виніс надвір. Тіло його вже холонуло. Медведєв одніс його вбік, поклав на камінні, з головою накрив плащ-палаткою. Сів поруч, намагаючись зосередитись.

Настав сонячний вітряний день. Дув норд-ост. «Справді, море свіжішає», подумав Медведєв, глухий гул морського прибою долітав знизу. Що робити? Сьогодні почнеться десант, коректування необхідне… Заплющив очі, — і раптом із темряви насунулося обличчя винуватця катастрофи: веселе, регочуче, з круглими очима у кров'яних жилках і мідною щетинкою над верхньою губою. Довірився йому, як дурень!.. Пригадував усе, що сталося — крок за кроком…

Звичайно, це переодягнутий гестапівець… Недарма боцман казав: носить чужий костюм… Ось чому він відібрав учора сигарету у Фролова — хотів отруїти його під час вахти, а потім побоявся виказати себе… А сьогодні отруїв разом двох, відвернув від себе увагу розвішеним халатом… Саме на стільки часу, щоб вистачило вбити радиста, зіпсувати рацію… А рація? Звичайно, поламав її…

Він кинувся знову в землянку. Маруся схилилася над Фроловим, намагаючись зручніше покласти його на койці… Медведєв нахилився над передавачем, зсунутим убік, забризканим краплями крові.

Стирчав порваний дріт, блищали осколки скла. А запасний комплект? Устиг його поламати диверсант?

Ні, ось він стоїть, старанно упакований. Запасливий Кульбін сховав його в кутку за койкою. Медведєв нетерпляче розгорнув запасні частини, стер з рації кров і почав лагодити передавач.

Він одірвався від роботи тільки для того, щоб подивитися на Фролова. Сигнальник спав, його дихання стало рівнішим і тихішим. Маруся сиділа на койці, дивлячись Фролову в обличчя.

— Він повинен скоро прийти до пам'яті… Я зробила все, що могла.

— Спасибі, — м'яко сказав Медведєв.

Він мить подумав. Взяв із столу свій заряджений автомат.

— Хочу вам дати доручення… З автомата стріляти не вмієте?

Вона похитала головою.

— Тут особливої науки не потрібно… — Підійшов до койки, показав, як поводитися з автоматом… — Ось — візьміть його, станьте там, де стояв на вахті Фролов. Якщо хто покажеться з ущелини, стріляйте просто чергою, щоб попередити мене… На близькій відстані не промахнетеся.

Знову помітив у її очах той самий незрозумілий вираз. Але боязкості, невпевненості не було тепер в її рухах.

— Ви… більше не підозрюєте мене? — тихо спитала Маруся.

— Звичайно, ні… — він досадливо нахмурився. — Це було хитро задумано тим фашистом. Йому треба було відвернути од себе увагу, він знав, що боцман увесь час стежить за ним… Тільки як він знайшов у скелях цей халат?

— Коли я засовувала його серед каміння, мені здалося, хтось дивиться ззаду. Оглянулася — нікого. Я думала: може, ви…

Вона замовкла. Медведєв бачив, що в неї на губах тремтіла якась невисловлена фраза. Жінка стояла біля виходу, ніби чекаючи, неначе збираючись щось сказати… Потім мовчки вийшла з кубрика.

Він знову нахилився над рацією. Заміняв частину за частиною, з'єднував розірвані проводи. А в очах стояло обличчя Марусі, обличчя дівчини-старухи… Всі вони пройшли крізь цю муку… Невже і Настя?.. Він намагався думати про інше і знову уявляв собі обличчя Насті, знівечене місяцями жахливого рабства…

Але образ Насті загубився десь у свідомості… Зараз він міг думати тільки про справу, тільки про те, що треба протиставити диверсії ворога!

І разом з тим ще з більшою люттю і поквапливістю лагодив рацію. Втратив уявлення про час. Жахнувся, глянувши на годинник…

Чому не повернувся Агєєв? Чи не