Боцман з «Тумана» - Микола Миколайович Панов

І коли я втекла, подумала: треба назватися дружиною офіцера, Медведєвою… Тоді мені краще допоможуть… — швидко, майже скоромовкою додала вона і глянула злякано. — Адже ви все одно допоможете мені?

— Не бійтесь, — серце Медведєва налаталося в грудях. — Коли ви востаннє бачили Настю?

— Настю? — перепитала жінка.

— Авжеж, Медведєву, мою дружину… І сина… Адже вони були разом…

— Так, вона з хлопчиком… — очі Марусі мали якийсь дивний вираз. — Але після пароплава я майже не бачила її. Вона працювала у внутрішніх приміщеннях.

— А хлопчика, Альошу?

— Вашого сина? Я його не бачила ні разу, як і свого. Вони сказали, що тримають дітей заложниками, щоб ми поводилися добре. Але ми їх не бачили. Тільки знали: вони десь близько, вони відповідають за нас.

— І все-таки ви втекли?

Вона підвела похмурі, повні докору очі.

— Я не могла не втекти. Мене все одно засікли б до смерті. Мене повинні були покарати перед строєм. Ви не знаєте, що таке покарання перед строєм. — Кожна риска її обличчя раптом затремтіла. — Я все одно не побачила б мого хлопчика…

Вона дивилася вниз, перебираючи край халата. Медведєв відвів очі.

— Що це за місце, де ви працювали?

— Не знаю, — мляво сказала жінка. — Ми тільки місили бетон. Носили щебінь і воду. Потім бетон кудись відвозили. З нашого барака всі працювали на поверхні…

— Ви хочете сказати, що інші працювали під землею у скелях?

— Так у нас говорили… Ми не ходили в той бік…

— І ви ні разу не бачили Насті? Чи мого хлопчика? Це неймовірно.

Її великі очі з тим самим дивним виразом зупинилися на ньому.

— Ми не могли бачити нікого з них. Між нами був колючий дріт… За дротом химерні трикутні гори… Ніхто ніколи не показувався звідти. Я ніколи не забуду один випадок…

Вона раптом замовкла, осіклася, нерухомо дивлячись униз. Медведєв мовчки ждав.

— Один хлопчик… Це був не ваш і не мій хлопчик… підкрався до грат, мабуть, хотів побачити свою маму… Може, думав пролізти під дротом. Охорони не було поблизу… Я саме проходила там… Він схопився рученятами за дріт. І раптом його почало трясти: тримається за дріт і трясеться. І не може крикнути. Хотіла кинутись до нього. Злякалася. Він уже почорнів і трясеться все дужче. Я почала кричати… Прибігли солдати, відтягли його довгими гачками, кудись понесли… Не знаю, що з ним було далі…

— Дріт під високою напругою. Кати! — сказав крізь зуби Медведєв.

Він ходив туди й назад нервовою, поривчастою ходою. Вийняв папіросу і заховав, не закуривши.

— Діти там вимирають, — шепотом сказала вона, — я чула: вони працюють під землею. Я ніколи не побачу мого хлопчика…

Медведєв ніби не чув, тільки ходив усе швидше і швидше. Раптом зупинився перед нею.

— Ви не знайшли б на карті це місце?

— Як я можу? — розгублено сказала вона. — Тут усі скелі однакові. Я можу помилитися… Звичайно, помилюсь.

— Вас привезли прямо туди на транспорті, на пароплаві?

— Ні, спочатку висадили у маленькій затоці, потім посадили на машини…

— Може, пригадаєте орієнтири… Обриси місцевості навкруги?

— Там однакові, зовсім однакові скелі… Крім тих трикутних горбів… Так, ще ось що… Наш табір був у такому дивному місці… Оточений скелями, неначе у висохлому озері… Немов на дні висохлого озера… І вгорі, і по гребеню — колючий дріт, за нього вхопився той хлопчик… І другий ряд дроту внизу, навколо землянок… І в цій клітці, глибоко внизу, — всі ми, російські жінки…

— Отже, ви жили разом з моєю дружиною?

Вона схопилася. Підняла руку безпорадним заперечливим рухом. Не зводила з нього ясних, болісно ясних очей.

— Ви сказали, що всі жінки жили в одному котловані. Як же ви могли ні разу не зустрітися з Настею?

— Я не зустрічалася з нею, — тихо промовила жінка. — Ви мене не зрозуміли. Я з нею не зустрічалася.

— Але ж ви сказали…

— Дайте мені відпочити, — вона важко сіла на камінь. — Запевняю вас — я нічого не приховую… Але я так утомилася. Дайте мені відпочити…

— Гаразд, — сказав Медведєв. — Ідіть відпочивайте…

Медведєв лежав на краю висоти, стискував льодяними пальцями бінокль, знову і знову оглядав пустинний далекий берег.

Нелюдська туга стискувала серце, спирала дух, позбавляла сил. Закінчивши розмову з Марусею, поглянув на навколишні скелі. Сонячне світло здалося чорним. Щось, неначе гуркіт близького прибою, шуміло у вухах.

Так от — він дізнався нарешті про сім'ю. Побачив жінку, яка вийшла з фашистського пекла — примарну, тьмяну подобу колишньої людини. Невже Настя теж стала такою?.. Якщо жива ще… І Альоша… «Діти вимирають», сказала ця жінка…

Може, зараз Альоша, покинутий всіма, голодний, не розуміючи, за що така мука звалилася на нього, лежить де-небудь у кам'яній печері, в холодному темному кутку… І ніякої можливості допомогти… А ця жінка плутає, не договорює щось…

Медведєв заскреготів зубами, ударив кулаком по скелі. Біль пронизав руку. Опам'ятався, знову стиснув пальцями чорні розтруби бінокля.

Зараз не час тужити і нити, треба щось робити — і якомога швидше… Він лежав, розкинувши ноги, закутавшись у плащ-палатку, дивлячись на берег, на безшумний океан з обідком піни біля скель.

І в міру того як він вдивлявся у берег і море, немов темне покривало спадало з очей, шум у вухах припинився, думки линули спокійніше. Море, любиме, ні з чим незрівнянне, неначе входило в душу, прояснювало, захоплювало у свій вічний безкрайній простір.

Сонце сідало за скелі. Небо