Боцман з «Тумана» - Микола Миколайович Панов
Він зірвав і кинув на каміння свій шерстяний підшоломник і, обережно діставши з пазухи, розправив, хвацько надів набакир стару, просочену сіллю безкозирку з золотими літерами і стрічками, що розвівалися на гірському вітрі.
Розділ тринадцятий
ПОЄДИНОК
— Йому немає рації мене підстерігати! — крикнув Агєєв Медведєву, кидаючись услід за диверсантом до виходу з ущелини.
Така була перша думка. Звичайно, мнимий англієць постарається не прогаяти ні секунди, використати перевагу в часі, щоб, загубившись серед скель, утекти до своїх. Але в ту ж мить в Агєєва виникла інша думка.
Невірно! Може, недосвідчений ворог саме так і зробив би, але досвідчений розвідник, звичайно, використає особливість місцевості, притаїться де-небудь за скелею, щоб, дочекавшись переслідувачів, набезпечно розправитися з ними.
«Точно! — думав біжачи боцман. — Де він чекатиме? Звичайно, біля переходу через потік. Доведеться там не поспішати, вийти на відкрите місце. Там він і вдарить, як на полюванні».
І замість того щоб одним духом перемахнути через пінну воду, Агєєв, пробігши ущелину, ліг, підповз до заростей біля потоку і, не розсуваючи зелені, виглянув назовні.
Крізь мереживо листя, пронизане сонцем, чорніло мокре каміння, блискотіли бризки потоку.
Мовчазно скупчилися скелі на тому березі.
Агєєв знав: уздовж прямовисної стіни врівень з входом до ущелини, де він зараз лежить, є тріщина, вузький виступ, теж прихований зовні зеленню.
Не ворухнувши гілки, боцман поповз цим виступом вздовж потоку до того місця, де обрив звертав убік і робила поворот річка.
«А може, марно гаю час, німець давно вже тікає до своїх», мучила невідступна думка.
— Неправда! Поспішайте повільно! — пробурмотів він свою улюблену приказку. Напружився, перестрибнув потік, почав повертатися повзком, розплатавшись на камінні.
І напроти входу в ущелину, за першим же поворотом, лице в лице зіткнувся з ворогом, що притаївся.
Диверсант лежав, тримаючи напоготові гранату, дивився на приховане зеленню горло ущелини. Зовсім інше, напружене, зосереджене обличчя з напіввискаленими зубами під трохи піднятою верхньою губою глянуло на Агєєва.
Боцман стрибнув уперед.
Граната покотилася на каміння. Агєєв підняв пістолет. Але із спритністю, майже неймовірною для такої жирної, важкої людини, мнимий О'Греді схопив його за руку. Вони захиталися над самою водою. Ворог рвонувся, вивернувся, як змія, зник за скелею.
І потім — хвилини стрімкого видирання по скелях, біг по камінню під сонцем і вітром. І, нарешті, Агєєв ліг долілиць, жадібно напився холодної води, яка золотилася в моховитому заглибленні.
Він витер рясний піт, що заливав очі, і, обережно піднявши голову, окинув поглядом місцевість.
Тепер перед ним була плоска лощовина, схожа на висохле океанське дно. Ні дерев, ні високого чагарника. Такий самий пейзаж, як і скрізь, у цьому краї вічної мерзлоти: гранітні валуни, нагромаджені один на один, гостробокі шиферні плити, де-не-де жовтуваті гілки повзучої берези щільно обвивали каміння.
За цією лощовиною, охоплюючи ЇЇ півкільцем, звивалася далека лінія гірської автостради, тієї самої дороги, що вела до занедбаних нікельових рудників.
Боцман лежав за великим, обточеним вітром валуном; від каміння йшов легкий морський аромат — запах водоростей і солі. Згори гріло сонце, але знизу льодовий холод уже проникав крізь одяг.
Чи встиг він перейняти фашиста, заступити йому дорогу? Агєєв поглянув на циферблат плоского ручного годинника — цього годинника подарував йому адмірал за одну з розвідувальних операцій…
Після того як мнимий О'Греді, вирвавшись, зник за скелею, боцман не переслідував його, а кинувся навперейми найкоротшим тільки одному йому відомим шляхом.
І ось тепер він лежав за великим валуном, оглядаючи всю лощовину. Знав, якщо ворог ще не добрався сюди, — а за часом не міг добратися: боцман пройшов до валуна навпростець обривистими оленячими стежками! — він не зможе пройти по лощовині, не підставивши під постріл своє велике тіло… Агєєв лежав задиханий, спітнілий, тримаючи напоготові гранату і важкий пістолет.
Сонце виблискувало над камінням, висячи у блідоголубому небі.
Велика тиша пустелі стояла навкруги.
І ось Агєєв знову побачив ворога.
Той повз по краю лощовини, розплатавшись так, що майже не вирізнявся за лінією шиферних брил. Повз метрів за сорок од боцмана, і лише кроків десять відокремлювали його від дальнього краю лощовини.
Агєєв вистрілив тричі підряд і, трохи підвівшись, відразу ж кинув гранату.
Він промахнувся. Диверсант, як змія, вильнув убік. Промахнувся! Шалений біг по камінню, хвилювання, втома від безсонних ночей дали себе знати!
Агєєв подивився на годинник. Ліг лицем до землі… Високо в небі стояло сонце, спина була тепла, але живіт леденів, легкий озноб пробігав по тілу… Що ж, він чекатиме, поки ворог не вигляне з-за каменя, скільки б часу не забрало це чекання…
Це чекання тривало майже вісім годин…
Уже сонце перетнуло небозвід, уже не раз Агєєва змагала непереборна дрімота, голова хилилася на каміння. Боцман узяв гострий осколок, поставив вістрям догори… І коли голова падала сама собою, сильний біль уколу знову приводив його до пам'яті, проганяв дрімоту.
Із-за зеленуватого каменя висунулося кругле шкіряне плече.
Боцман не стріляв.
Плече поворухнулося, зникло, висунулося знову.
Агєєв похмуро дивився. Усміхнувся, вистрілив. Смикнувшись, плече зникло за скелею.
Агєєв не вставав із-за каменя.
Він знав усі тисячу й одну хитрість первісної гірської війни. Ставкою в цьому поєдинку було не тільки його власне життя.
Він підняв гіллястий жовтобурий, неначе відшліфований, ріг оленя, який лежав серед каміння. Засунув ріг сторч між двома
