Робін Гуд - Джон Макспедден

був найманий лицар із королівської важкої кінноти на ім'я Гай Гісборн. Він прочув про Робіна та про вагому винагороду за його голову. Сер Гай вважався одним із кращих лучників і мечоносців у всій королівській армії, але мав підступну та зрадливу вдачу. Здобувши в короля дозвіл негайно вирушити на розшуки ватажка розбійників, він із папером від імені його величності прибув до шерифа Ноттінгема.

— Я приїхав сюди, аби зловити Робін Гуда, — самовпевнено мовив він, — і я його добуду — живого чи мертвого!

— А я з радістю допоміг би вам, навіть якщо б ви не мали наказу з печаткою короля, — улесливо відповів шериф. — Скільки вам треба людей?

— Ніскільки, — відповів сер Гай, — бо я певен, що гуртом нічого не вдієш проти цього запеклого злочинця. Я піду сам, але ви тримайте своїх людей напоготові поблизу Бернесдейля. Як тільки почуєте голос срібного ріжка, летіть туди щодуху. Це означатиме, що Робін у мене в руках.

— Чудово! — вигукнув шериф. — Щодо нас будьте певні, ми не підведемо.

Шериф пішов давати відповідні накази, а Гай Гісборн почав переодягатись, аби його ніхто не упізнав.

Сталося так, що саме цього дня Вілл Пурпуровий і Маленький Джон подалися в Бернесдейль купити зелений одяг для тих своїх товаришів, які вже світили голими колінами й ліктями. Але вважаючи, що не варто обом одразу ризикувати, вони біля міста розділились. Вілл почимчикував через браму, а Джон заліг по цей бік муру за пагорком і став чекати на нього. Раптом він побачив, як Вілл, наче ошпарений, вискочив із брами назад, а навздогін йому, майже наступаючи на п'яти, гналися сам шериф і десятків з шість його людей. Вілл з розгону перескочив через рів, продерся крізь колючий живопліт, по камінні та пеньках перейшов болото і, мов сполоханий заєць, довгими стрибками подався до лісу. Шериф та його посіпаки вибивалися із сил, але не припиняли погоні. Проте лави переслідувачів порідшали: один із них сторч головою полетів у заповнений водою рів, другий загруз у багнюці, третій, спіткнувшись об камінь, врізався носом у землю, а з десяток інших знеможено сіли на узбіччі дороги і відкритими ротами хапали повітря, мов витягнута з води риба.

Спостерігаючи цю погоню, Маленький Джон не міг стримати щирого сміху, хоч усвідомлював, що буде зовсім невесело, якщо Вілл раптом спіткнеться, його вже й так майже наздоганяв один із переслідувачів. То був найкращий бігун шерифового війська на ім'я Вільям Трент. До Вілла йому залишалося не більше двадцяти кроків, і він швидко, мов хорт, скорочував цю відстань. Побачивши небезпеку, яка загрожувала його другові, Маленький Джон миттю знявся на ноги, натягнув лук і пустив смертоносну стрілу.

Краще було б цьому Вільямові Тренту лежати того дня хворим у ліжку, — так говориться у старовинній баладі, — ніж зустрітися зі стрілою Маленького Джона під зеленими шатами лісу. Це було його останнє змагання із бігу.

Коли стріла зі свистом вилетіла з-за пагорка, переслідувачі на мить заціпеніли від жаху. Та, поглянувши в той бік і побачивши лише самого Маленького Джона, вони люто заволали і кинулись усім гуртом до нього. Вілл Пурпуровий тим часом досяг вершини пагорба і, скотившись униз, пропав з очей.

— Пошлю ще одне привітання шерифові, — надумався Маленький Джон, — а потім наздожену Вілла.

Але цей нерозважливий крок став для нього фатальним: як тільки Маленький Джон наклав стрілу й розтягнув тятиву, його чудовий тисовий лук, що досі ніколи не підводив свого хазяїна, раптом переламався надвоє.

— Хай тобі всячина, клята деревиняка! — вилаявся Джон. Потім він твердо став на ноги і вирішив захищатися до останньої змоги, бо солдати були вже зовсім поруч.

Добре ж він постояв за себе того дня! Переслідувачі, поки видерлися на пагорб, страшенно засапались, і перших десятьох Джон легко поклав на землю ударом свого пудового кулака. Та один у полі не воїн, хоча б який сильний він був, і впоратися з шістьма десятками ворогів Маленький Джон, звичайно, не міг. До того ж лучники шерифа зупинилися на безпечній відстані від нього і, розтягнувшись лінією, націлилися в Маленького Джона стрілами.

— Здавайся! — задихаючись, гукнув шериф. — Здавайся, Маленький Джоне, Рейнольде Грінліф, чи як там тебе сьогодні звати! Здавайся негайно, коли не хочеш, щоб оці стріли прошили наскрізь твоє серце!

— О, ваші слова прудкіші за стріли, — мовив Маленький Джон. — Вони вже торкнулися мого серця, і я здаюсь.

Тієї ж миті шерифові люди навалилися на нього з усіх боків і міцно скрутили мотузками: вони страшенно побоювались, щоб розбійник не втік дорогою. Шериф радісно реготався, думаючи про те, як краще помститися за викрадений посуд, і зрештою таки надумав.

— Клянусь усіма святими, — вигукнув він, — ми відведемо тебе до Бернесдейля і повісимо там на високому горбі сьогодні ж!

— Гаразд, вішайте, — мовив Маленький Джон. — Тільки дивіться, щоб і вам не відгукнулось тим самим! Бог милостивий, і він ще може не допустити цієї чорної справи.

Усе ще побоюючись втечі полоненого, шериф та його почет швидко спустилися з пагорба і подалися через торфовище до міста. Дорогою до них приєдналися ті, що відстали раніше. Один вояк насилу видерся з глибокого рову і, потираючи голову, пристав до загону. Другий припадав на ногу, третій геть подрав на собі одяг, вскочивши в колючий живопліт, четвертий був весь у грязюці. Вся команда шерифа ледве пересувала ноги і мала вигляд жалюгідних бродяг. Але солдати раділи, бо шериф пообіцяв досхочу напоїти їх вином; до того ж вони тішилися думками, що незабаром повісять найхоробрішого після Робін Гуда розбійника Англії.

Негайно вони спорудили стовп із перекладиною і прив'язали до неї товсту мотузку. Шибениця була готова.

— Ну, прощайся з життям! — гукнув шериф до