Робін Гуд - Джон Макспедден
Робін ступив на край помосту. Люди затамували подих, бажаючи розчути останні слова, звернені до приречених. Але голос Робіна тепер не тремтів по-старечому, як досі, і тіло його миттю випросталося під чорним плащем, накинутим поверх старчачого лахміття.
— Слухай ти, зарозумілий шерифе! — вигукнув він. — Ніколи в житті я не був катом і не збираюся братись за це ганебне ремесло! Хай проклятий буде той, хто вигадав страту на горло! Тепер я хочу додати ще тільки три слова. Слухайте їх усі!
Він вихопив з-під плаща свій ріжок і тричі голосно просурмив. А ще за мить в руках Робіна блиснув мисливський ніж. Три блискавичних змахи — і Вілл, Лестер та Джон були знову вільні. Вони кинулись до солдатів, що стояли на варті під шибеницями, і вихопили з їхніх рук алебарди.
— Хапайте їх! Це Робін Гуд! — заволав шериф. — Сто фунтів нагороди тому, хто спіймає їх!
— Я збільшую нагороду до двохсот фунтів! — гаркнув товстенний єпископ.
Та їхні голоси потонули в реві, що знявся одразу, як тільки Робін засурмив у ріжок.
Робін вихопив з-під лахміття свій меч і кинувся вниз по сходах ешафота. Слідом за ним бігли засуджені до страти.
Варта стала оточувати їх, намагаючись обеззброїти, коли раптом з одного боку пролунав дзвінкий голос Вілла Стютлі:
— Рятуйтесь!
— Рятуйтесь! — загримів з іншого боку голос Маленького Джона.
Крізь переляканий натовп до ешафота продиралося вісім десятків чоловіків у зеленому одязі, хоча в цьому безладді здавалося, що їх принаймні вдвічі більше. З оголеними мечами вони вихором налетіли на варту. Відбулася коротка, але запекла сутичка. Охоплені панікою люди шерифа кинулися навтіки, а друзі Робін Гуда, згуртувавшись навколо свого ватажка, поволі стали відходити з базарного майдану.
— Іменем короля, хапайте їх! — надривався шериф. — Замкніть міські брами!
Розбійники і справді потрапили б у безвихідь, якби було виконано цей наказ. Та Вілл Пурпуровий і Алан Дейль передбачили таку можливість і вже впоралися з двома вартовими. Отже, брама була навстіж розчинена, і саме до неї відступала ватага розбійників. Проте солдати, трохи оговтавшись, вишикувалися в загін, який чисельністю набагато переважав розбійників, і зробили спробу вклинитися в центр ватаги. Та сили відступаючих неначе потроїлись, і вони відповідали дружніми залпами з тугих тисових луків, посилаючи у ворога цілі хмари гострих стріл, які тримали солдатів на відстані. Так ватага проминула браму, і перед нею відкрився шлях, що вів через пагорби аж ген до рятівного зеленого лісу. Далі солдати не наважились переслідувати розбійників.
Важко уявити радість старої удовиці, коли вона знов побачила своїх хлоп'ят. Щаслива мати без кінця дякувала Робінові та крізь сльози все зичила йому щастя. А у її трьох синів з'явився раптом вовчий апетит, і їли вони того вечора так завзято, як ніколи в своєму житті.
Розділ десятий
ЯК ОДИН ЖЕБРАК ПРОВЧИВ ЧОТИРЬОХ ЗНАМЕНИТИХ РОЗБІЙНИКІВ
Зустрівся Робіну жебрак
У дивному вбранні.
Чи може гроші цей дивак
Позичити мені?
Одного чудового ранку, невдовзі після бурхливих подій, про які оповідалося в попередньому розділі, Робін ішов дорогою до Бернесдейля розвідати, чи не блукають поблизу загони переслідувачів — людей шерифа. Але скрізь панували тиша, спокій і мир. Ніде не було видно жодної живої душі, окрім самотнього жебрака, який бадьорим кроком наближався до Робіна. Це був досить кумедний чолов'яга, і, замість одягу, на ньому метлялося якесь чудне шмаття.
Жебрак помітив Робіна тієї самої миті, коли ватажок розбійників вийшов з гаю, але нічим це не виявив. Він не прискорив і не уповільнив ходи, а з підскоком ішов собі далі, насвистуючи веселу мелодію і знічев'я вибиваючи палицею ямки на курній дорозі.
Дивне вбрання жебрака зацікавило Робіна, і він надумався зупинити незнайомця, аби перемовитися з ним слівцем. У того були босі ноги і голі руки. На тілі — подрана довга сорочка, підперезана поясом. На шиї — велика, чимсь наповнена торба, зашморгнута ремінцем.
На шиї — торба з ремінцем, Лахміття на самому. Куди він? Рушить в Ноттінгем? Чи плентає додому?
Та навіть у старчачому лахмітті цей чолов'яга здавався гладким і здоровим, а торба його так розбухла, що Робін подумав: «Оце так жебрачка послала мені доля! Якщо хтось з їхньої братії і має грошенята, то саме цей півник, а оскільки вони в нього є, буде тільки справедливо, якщо він поділиться ними зі мною».
Дійшовши такої думки, Робін змахнув своєю палицею і заступив перехожому шлях.
