Підняти вітрила! - Раду Тудоран
Зараз Мігу писав цифри, які йому диктував Антон. Хлопець важко водив незвичною до олівця рукою, насуплений, але коли перейшли до додавання, обличчя проясніло, очі засвітилися, мов живе срібло, а підрахунки робив одним подихом, ніби в голові була лічильна машинка.
Знадвору крізь цюкання сокир і стукіт молотків долинув голос діда Іфріма:
— Чув бурю цієї ночі?
— Аякже, що я, мертвий!
— Ого, буря була куди твоє діло! У грека зірвало вивіску, в мене погасило ліхтар на маяку! А як стогнало море! Точнісінько як і тоді, коли вас викинуло на берег.
Герасім повернув голову і здивовано глипнув на нього.
— Діду, ідіть спати! Що за нісенітниці ви верзете?
Дід Іфрім закліпав очима, покрутив головою, потім зайшовся п'яним сміхом:
— Справді, то були не ви… Ага, то були оті!.. Бо якби ви, то хіба б ви ходили зараз вільні?
— Ідіть, діду, звідси, бо баба поб'є кадкою по голові!
Доглядач маяка ковтнув ще горілки з пляшки, яка була в нього в кишені, глянув на Герасіма і враз закам'янів, витріщивши перелякані очі.
— Кидай пістоль! — гаркнув він, метнувшись назад, до люка.
Негріле почав затято гавкати, бігаючи навколо корабля. Антон став на порозі барака з записником у руці, його ніби підштовхував якийсь дивний неспокій, і він отетеріло дивився на діда Іфріма.
— Хлопці! — гукнув Герасім, перехилившись через поручні. — Ідіть хтось сюди й заберіть його звідси.
Але старий уже отямивсь і засміявся, мов дурень, показуючи щербаті зуби.
— Отже, це були не ви!.. — сказав він. Потім пильно глянув на Герасіма: — А ти дуже схожий на нього!
— На кого?
— Еге, на кого!.. На стернового! — Він на мить замовк і повторив; — На стернового! Він теж був такий сильний, як ти, тільки, здається, трохи нижчий. Так, нижчий, це точно. І ще в нього був шрам, отут-о, на обличчі.
Антон Лупан випустив записника з рук.
— Шрам на обличчі? — пробелькотів Герасім.
Сталося щось незбагненне. Ці слова викликали в його голові справжню бурю. Він пильно глянув на Іфріма, щось зважуючи.
— Його звали Сотір?
— Сотір! Так називав його високий француз…
Антон Лупан за два стрибки по трапу опинився на палубі. Герасім уже схопив старого за горлянку й гаркнув:
— А ти звідки знаєш?
Ось воно, оте справжнє запитання!
Чотири місяці були вони поряд із дідом Іфрімом, зустрічалися майже щодня, іноді пригощали. Поміж людей у порту і в місті його вважали за людину порядну, яка боїться бога й своєї баби, тільки що випивака й базіка.
Легко зрозуміти, що зчинилося в душі Антона. Але й Герасім розбурхався не менше. Сотір, стерновий з «Есперанси», — його гарний друг.
— Він був мені як брат, але я давно втратив його сліди. Моряк роками може не зустрічатися зі своїми приятелями. Кажи, що з ним сталося, розбійнику, бо задушу!
Антон Лупан ледве вирвав старого з його рук.
— Він скаже нам усе. Не поспішай, Герасіме! Зараз хай він віддише, бо ти його придушив.
Герасім сів на люк, намагаючись притлумити лють, що клекотіла в ньому.
Поки він сидів, обхопивши голову руками, старий, про якого думали, що він ледве дихає, розплющив одне око, потім друге, враз підхопився, мов сарана із стерні, і скочив через парапет з висоти п'ять метрів. Спершу можна було подумати, що він так і розтягнеться на піску. Але наступної миті той уже мчав до комишів, пригнувшись аж до землі, мов польова миша, і ніхто його не наздогнав би, та Негріле стрілою майнув за ним, стрибнув на спину й повалив на землю.
Старий спершу все заперечував, нарешті зізнався. Він знався з піратами Безбородого рівно десять років, але тільки давав їм притулок, переховував у комишах, іноді приносив їсти та возив награбовані речі в Галац, де збував купцям.
— І більше нічого, люди добрі, клянусь вам, ось хрест святий! Я не ходив з ними, не грабував, не вбивав!
— Брешеш! А звідки ти знаєш, як усе тут сталося? Звідки ти знаєш Сотіра?
І дід Іфрім розказав усе. Потвердив, що стернового зарізав він сам, власноручно, загнавши ятаган у груди, коли Безбородий схопив його ззаду за руки. При світлі блискавки він і побачив у бідолашного моряка глибоку борозну на лівій щоці, це обличчя й досі ввижається йому вві сні: Сотір упав біля стерна, намагаючись дотягтись до пістолета, що валявся долі, й вистрілити ще раз, перш ніж віддати богу душу… Так загинув весь екіпаж, захоплений зненацька серед ночі. Марно моряки стріляли наосліп з пістолетів і рушниць — вони нічого не бачили, а пірати підкрадалися поповзом під парапетом з-за щогл і знали заздалегідь, що треба робити.
Далі Антон згадав те, що старий казав йому раніше. Ніхто не прийде на допомогу нещасним, коли пірати нападають і грабують викинутий на берег корабель: люди в місті сидять, замкнувшись, охоплені страхом. Тільки другого дня, коли пірати вже давно заховались по своїх кублах у комишах, нагодиться якийсь милостивий чоловік, перш ніж забрати сяке-таке добро, що залишилось тут, закопає тіла в пісок. Багато, мабуть, на цьому безлюдному березі лежить моряків, похованих без могильного насипу, бо ніхто не знає ні їхніх імен, ні бога, якого вони згадували перед смертю.
