Підняти вітрила! - Раду Тудоран

— Для початку є.

— А потім хто платити? — цілком слушно спитав Ісмаїл.

— Не турбуйся, Ісмаїле. Платитиму вам я, ви навіть матимете частку прибутку.

— А прибуток де брати? — правив своєї кухар.

— Там, де брав його й кір Яні.

— Возити товар у Пірей, Стамбул?

— Так, до наступного літа возитимемо товар у Стамбул, у Пірей, скрізь по Середземномор'ю, де можна буде.

— А потім? — не вгавав Ісмаїл.

— На наступне літо, думаю, у нас буде досить грошей, щоб вирушити за Гібралтар до Пернамбуко, Ріо-де-Жанейро, Буенос-Айреса. Ясно? — відповів Антон, показуючи на карті дорогу.

Про Гібралтар кухар нічого не сказав, тільки коли олівець пішов через океан, він гикнув і затяг швидко, спантеличено:

— Аллах-аллах!..

— Ось куди нам треба дійти! — сказав Антон, зупинившись олівцем біля мису Горн, на найнижчій точці Південної Америки. — Ну, Ісмаїле, що ти на це скажеш?

— Товар возити — мало заробляти, — відповів кухар, трохи оговтавшись.

— Звідки ти знаєш?

— Кір Яні говорити.

— А ти хотів, щоб він тобі сказав про свій справжній заробіток? Тоді йому довелось би платити тобі більше.

Кухар і тепер не заспокоївся і все поглядав крадькома на океан, що розкинувся від Гібралтару до берегів Південної Америки.

Герасім, почухуючи голову, глянув на Антона і сказав із сумнівом:

— Пане, а наш корабель придатний для такої дороги? Я вже казав, що знаю його, але ж…

— Ти чого вередувати? — сердито підскочив кухар.

— Заспокойся, він не вередує, — втрутився Антон. — Чоловік спитав… Герасіме, як ти вважаєш, у Магеллана і в Колумба кораблі були більші? Чи зроблені краще? Я вже не кажу про весь досвід, набутий мореплавцями за кількасот років… Отже, не сумніваймося в нашому кораблі, а спитаймо самих себе, чи ми готові в таку дорогу.

— Уже спитали, — відповів Герасім, кивнувши головою. — З усіх нас моряки тільки ви, я та Ісмаїл…

— Ієремія теж кілька років ходив по морях.

— Я знаю. Знаю й цього парубка, який прийшов сьогодні, бо перший замилувався його відвагою. Я вже вам говорив, що з нього буде добрий моряк. Але якщо й так, то нас тільки п'ятеро. Треба ще, принаймні, трьох.

— Нема потреби напихати стільки людей на корабель. Якщо знайдемо ще одного, то буде досить, щоб мати три вахти по два чоловіки… Хараламбе, може, ти підеш?

Парубок засовався, настовбурчившись, мов їжак.

— Та я ж не моряк. Навіщо я вас зв'язуватиму?

— Ти нас не зв'язуватимеш. Навпаки, станеш нам у великій пригоді. Навчишся моряцької справи, чи не так, Герасіме?

— Навчиться, але поки навчиться, нам доведеться трудитись замість нього.

— Хараламбе, ти не відповів!

— Не піду я, пане! Ви не гнівайтесь, але в мене інше на думці.

— Бідна твоя голівонька! — почав кепкувати з нього Ієремія. — Ти одружишся тоді, як я стану ченцем! Ніби я тебе не знаю!

— Що будемо робити, Герасіме? — спитав Антон, трохи розчарований відмовою Хараламба. — Не хотілось би брати першого стрічного…

— А тут його важко й знайти. Та почекаймо, пане: цими днями має прийти «Пенелопа», щось вона довго затримується; може, я вмовлю Маруліса, він порядний чоловік і прекрасний моряк. Кір Яні тим часом поповнить екіпаж, отже, совість моя буде чиста.

— Згода. До відходу ще є час, почекаємо! — вирії шив Антон і зупинився поглядом на плотогонові — чи не поквапився він зарахувати в екіпаж цього сором'язливого й мовчакуватого чоловіка. — Крісте, ти вирішив піти з нами тільки до Стамбула?

— А мені, пане, однаково, що Стамбул, що край землі, — зніяковіло відказав Бусуйок.

Усі зайшлися сміхом від таких по-дитячому безпосередніх слів — чистих і щирих. Сміявся навіть Хараламб, незважаючи на свою їжакувату зовнішність. Тільки Мігу тихенько сидів у закутку й сумно дивився на Антона. Глянувши на нього, Антон кліпнув:

— Що з тобою, Мігу?

Хлопчина не міг вимовити й слова, хоч очі його промовляли все. На обличчі Антона з'явилась усмішка.

— Кажеш, чому ми про тебе не подумали? — спитав він, почухавши голову. — А ти хочеш іти з нами?

— Я пішов би, пане! — відповів хлопчина, і обличчя його спалахнуло. Він похнюпив голову й додав тихше, боязко зиркаючи з-під брів: — Тільки я ніколи не був у морі і геть нічого не знаю… — І враз, охоплений страхом, що може залишитись сам на цьому пустельному березі, вибухнув: — Візьміть мене, пане, я робитиму все, що ви скажете! Працюватиму день і ніч і, клянусь, не порушу слова!

— Врешті-решт, — обізвався Антон, — на кожному кораблі потрібен юнга…

— А що таке юнга? — спитав Мігу, важко дихаючи.

— Учень-моряк.

— То візьміть мене, пане, і я буду гарним учнем!..

— Що скажеш, Герасіме?

— Чи я знаю? Як самі вважаєте… Якщо по правді, то хлопець розумний, відважний. З нього може вийти гарний моряк.

Мігу слухав затамувавши віддих. У вухах дзвеніло, весь світ поплив перед очима. Ніби вві сні, він почув голос Антона:

— Але ж буде дуже важко, хлопче, нас чекає багато небезпек, минуть роки, поки ми повернемось назад… — Тут голос його забринів тихше, але ніби ще зухваліше: —… Якщо взагалі повернемось!