Поки Бог спить - Андрій Анатолійович Підволоцький

Раймунд у безсилій люті закусив губу: вірні васали зробили вигляд, що не зрозуміли більш ніж прозорий натяк.

Раптом із гурту лейб-гвардійців вихопився молодий воїн і впав на одне коліно перед графом, поштиво схиливши голову. Раймунд одразу впізнав його: саме він полонив Конрада.

— Говори! — милостиво дозволив граф Едесський.

— Ваша світлосте! Я ні на мить не сумніваюсь у винуватості комтура Конрада, і якщо тільки поєдинок може вирішити його долю, то я приймаю його виклик! — Данько підхопив із долівки так недбало кинуту рукавицю.

Вчинок Данька був несподіваний для всіх, у тому числі і для русичів. Конрад скреготнув зубами: у нього забирали моральну перемогу. Раймунд задоволено примружився — саме Провидіння мститься за нього!

Першим отямився пріор. Кинувши лиховісні блиски на комтура — «Добалакався, дурню!» — він відчайдушно вступив у новий словесний герць.

— Ваша світлосте! Маю надію, що ви розсудливо поставитесь до нерозважливих слів вашого найманця і вгамуєте його запал, — пріора можна було зрозуміти: навіщо піддавати славу ордену навіть найменшому ризику, коли за кілька тижнів вся Едесса впаде до ніг Храму, мов стигле яблуко.

— Чому ні? — граф Едесський був сама доброзичливість. — Якщо судовий розгляд можна завершити тільки в такий спосіб…

— Однак ваш вояк — схизматик, до того ж низького роду. Чи личить шляхетному лицареві Конраду Гуннару із Нідервальду виходити з ним битися? — пріор, здавалося, грав напевно.

— Воїн, що б'ється за святу віру у Леванті, не може вважатися схизматиком, чи не так? А щодо низького походження… Даніель, — звернувся граф до Данька, — підійди ближче і стань на коліно. — Граф видобув меч і поклав його на праве плече русича. Це коштувало Раймунду величезних фізичних зусиль, але він намагався ніяк не виказати це. — За вірність і мужність, — голос графа трішки хрипів, — я, Раймунд Едесський, своєю владою надаю тобі титул шевальє[48] і дарую тобі замок Шато де Шевальє[49] у вічне володіння. Амінь. — Дихав Раймунд важко, холодний піт виступив у нього на чолі.

— Мій володарю! Дякую вам за довіру і присягаюсь бути вірним аж до скону, — голос Данька був трохи схвильований, але потиск руки, що підтверджував вірність сюзерену, був міцний.

По залі пробіг шепіт. Шато де Шевальє, що межував із землями сарацинів, був суцільною руїною, де поночі вили шакали, а довколишні села ще то-горіч вщент спалені саладиновим воїнством. Даньковий титул був пустим звуком, за який він мав розплачуватися кров'ю. Та кого це хвилювало? Граф жадав помсти!

До поєдинку Данька споряджав особистий зброєносець графа. Коли русич переступив поріг зброярської кімнати володаря Едесси, у нього просто розбіглися очі. Чого тут тільки не було! Раймунд добре знався на зброї і не шкодував грошей на її придбання.

Різноманітні обладунки, дорогі дамаські та толедські мечі, багатий вибір кинджалів (як східних, так і західних), чеканів, бойових сокир, палиць, списів та іншого спорядження справжнього лицаря. На хвилю Данько навіть позаздрив графові. Для воїна зброя — це його душа, його частка, його внутрішній світ, а не просто знаряддя вбивства.

Спочатку зброєносець допоміг новоспеченому лицареві одягти гамбуазон — хітон для пом'якшення ударів. Мереживо стальних кілець приємно облягло тулуб. Поверх кольчуги Данько одягнув кілька металевих пластин, і зброєносець міцно затягнув ремінці — цю «подвійну» броню русичі підгледіли у степовиків. Шолом і палицю Данько залишив свої, а ось щит довелося шукати новий. Після недовгих роздумів Данько зупинив свій вибір на щиті візантійського зразка, однак зробленому на Русі — на це вказувало зображення палаючого сонця. Хто був той майстер, невідомо. Але він добре потрудився. Хай сонце замінить молодому лицареві герб, якого той ще не мав.

Потім Данька відвели у замкову каплицю і залишили там самого.

Хлопець став навколішки, та молитва, що мала зірватися з його губ, залишилася несказаною. До кого мав звертатися він із проханням захистити справедливість та дарувати перемогу? До Даждьбога? До Ісуса? До Аллаха?

Ось так, катуючись невідомістю, Данько і простояв на колінах, аж поки за ним не прийшли. Час.

Тричі заревли труби, й герольд проголосив, що на ристалище викликаються шляхетні лицарі Конрад Гуннар із Нідервальду та Даніель де Шато де Шевальє. Бійці б'ються пішо, палицями, на смерть. Данько свідомо вибрав саме такі умови поєдинку, користуючись правом позивача: верхи, як з'ясував Убийвовк, Конрад був сильніший.

Уже перед тим, як русич мав ступити на поле бою, до нього востаннє нахилився Боримир.

— Хлопче! Я не хотів тобі спочатку говорити, але… Славута з Веприка, ну той, рудуватий… Божиться, що впізнав твого супротивника. Це він був з убійниками твого боярина.

Данько примружив очі.

— Що ж, тим краще. Хай Бог розсудить нас! — І зробив крок назустріч своїй долі.

Знову бугаячими голосами заспівали труби чиюсь останню пісню — і замовкли, дозволяючи тиші напруження різати слух.

Бій на палицях — не миттєвий кінний герць, коли переможений перед смертю не встигає навіть злякатися. Бій на палицях прийшов із сивих давен, коли люди кийками лупцювали один одного за шмат м'яса чи жінку. Є в такому поєдинку щось невимовно дике, варварське; тому тамплієри гаряче його заперечували як негідний шляхетних людей. На це люди графа відповідали: а як же славний лицар Ренвар, про якого складено стільки балад? Він віддавав палиці перевагу навіть перед мечем!

Бійці почали сходитись. Кроки за три Конрад зловтішно вигукнув:

— Чи сповідався ти, нещасний, перед поєдинком? Чи потурбувався про свою дідизну?[50]

— Не переймайся тим. У пеклі тобі вистачить і своїх клопотів, — не залишився в боргу Данько.