Поки Бог спить - Андрій Анатолійович Підволоцький

— Пусти, задушиш. Як ти вибрався?

— Твоїми молитвами. Хотів позбутися мене, Азазіла? — Рука ще міцніше вчепилася в горло. Конрад намагався прийти до тями.

— Ні, Рашиде, ні! Це помилка. Хлопчисько-ко-нюх утік, і я…

— Певно, він нас виказав. — Федай відпустив тамплієра. — По всій Едессі носяться ці навіжені уруси.

— Я вже давно молюсь, щоб вони здихали ще в колисці. — Комтур ковтав повітря, як риба на піску.

Раптом Рашид схопився на ноги і почав вслуховуватись у нічні звуки.

— Тс… Усе. Сюди йдуть. Чую тяжку ходу воїнів. Треба тікати. — Рашид сипонув прокляттями і кинувся до віконечка, намагаючись пролізти. Він худий, може, і вдасться. Конрад вискакує у темний коридор, б'є першого нападника кинджалом в обличчя. Але інші кидаються до нього і валять на долівку. З келії долітає передсмертний хрип Рашида. О, він живим не здасться…

…Сарацини навіть не встигли нічого второпати, як загін хрестоносців узяв їх у мечі. Данько наскочив на одного з охоронців шейха і поцілив йому мечем у груди. Той зойкнув і впав під копита власного коня. Бусурмани ще намагалися опиратись, репетували: «Аллах!», та справу вже було вирішено. Бойовий клич русів «Слава!» перекривав передсмертні зойки ворогів…

За хвилю все скінчилося. Данько перевів подих і раптом побачив, що ж вони відбили у бусурман.

Це було не золото, паволоки або оксамити. Це були жінки, одягнені по-франкськи. Вони стояли непорушною групкою під час бою. І дивно, жодна стріла, жоден спис не полетів на них під час бою.

Одна з жінок помітила, як хлопець дивиться на них, посміхнулася і зняла свою білу хустку. Пишне золоте волосся розсипалося в неї по плечах. Лице жінки, хай вона і не була красунею, світилося радістю й спокоєм, здавалося таким гарним та одухотвореним, що молодий воїн замилувався нею.

— А добре ти сьогодні бився, друже Данько! Молодець! — До Данька під'їхав Убийвовк.

— Спекотно, — хлопець зняв шолом. — А що це за жінки? Бранки зі шляхетних родин? Чому бусурмани їх так стерегли?

— Подобаються? — Боримир хитро посміхнувся. — Вони такі ж шляхтянки, як і ти. Глянь на їхні руки. Це пралі.

— Пралі?!

— Ти, парубче, хоч і вмієш махати мечем, а зовсім ще зелений у військовій справі. Та ці пралі нам дорожчі за цілу сотню кнехтів. Ще й усіх повій віддамо за раз. Якби не вони — все б Христове воїнство давно погризли б воші та забрала б якась трясця. Кожен місцевий воєвода краще віддасть півобозу, але праль своїх збереже. Бусурмани ж їх ловлять та на своїх шейхів міняють.

Франкська красуня з викликом подивилася на Данька. Той не витримав її прямого погляду і опустив очі.

— Що, хлопче? Це тобі не з бусурманами різатись! Га-га! А ти вже і спасував. Чого? Діло молоде! — Боримир змовницьки підморгнув.

— Не хочу я.

— Що, чекає тебе хтось? Кинь! Уже давно видали дівку заміж!

Ніхто Данька не чекав, як не гірко у цьому зізнаватися. Ярина? Давно вже забула ту скороминущу їхню зустріч. А бояриня Світловида? Та вона навіть не впізнає його, коли зустрінеться з ним віч-на-віч. Хто він, а хто — вона. А мо, вона пішла в монастир після смерті чоловіка? У Бога наречену не вкрадеш!

— Спекотно, — Боримир подумав, що його друг образився, і перевів розмову на інше. — І бої стають дедалі запеклішими. Бачу, не втримати нам Едесси. Клятий Саладин, чорти його забирай, взяв нас у міцні лещата.

— Нічого, граф Раймунд дасть бусурманам прочухана. Та й поміч, кажуть, близько.

— Поміч? Річард Англійський носить воду решетом: тільки захопить одну фортецю, як бусурмани візьмуть другу. Так і борсається туди-сюди, а до Єрусалима — зась! Франки після від'їзду короля Пилипа думають накивати п'ятами. А німці після смерті Кривавобородого вже чкурнули до фатерлянду.

— Кривавобородий вмер?

— Ба, та ти й не чув, — здивувався Боримир. — Утопився ще під час переправи, слава Богу, — і зловтішно додав: — Тепер його святим не зроблять.[47]

— А куди ми зараз?

— До Едесси. Нас замінить інший сторожовий полк, із франків. На Різдво Раймунд хоче зібрати все військо.

Загін, не гаючи часу, потягнувся до столиці графства, бо хоча ця земля належала графові Едесському, справжніми господарями на ній почувалися Саладинові воїни. Прикордоння починалося одразу за фортечними мурами.

Ще завидна русичі дісталися до Едесси і були дуже здивовані тим, що брама вже замкнена, а на мурах перегукуються вартові.

— Чи часом не сталося чого? — захвилювався Убийвовк. — Ось так, ні сіло, ні впало завидна зачинити ворота? Поїду, дізнаюся…

Охорона довго не пускала русичів у місто, мляво огризаючись на лайку воїнів. Нарешті з'явився шевальє Гастон де Брієн, права рука графа, і загін пропустили. Ось тоді стало відомо про причину ужиття надзвичайних