Браслет із знаком лева - Леся Холодюк

— Ми надзвичайно багатий народ! — чітко промовила дружина, гордо тримаючи голову.

— Що? Що? — півнем пустив Алістер.

— Я дочка тоба-батаків, з марга[1] Гінсутіон. Тут раджа[2] написав, якими багатствами володіє наш народ!

Бойд німо глипнув на пожовклий від часу тестамент, маючи з нього лише лаконічний переклад.

— Хто, хто володіє? Яким багатством?

Рідхусанга відступила крок від чоловіка і чітко декламуючи, перекладала з тоба-батакського діалекту текст, що нічого досі не говорив Бойду, а лише блимав на нього скляною обрамленою плямою зі стіни.

ВЕРЕСЕНЬ, ДНЯ 20-Г0 ВІД 1945 РОКУ. ВОЛЕЮ ГОСПОДА НАШОГО МИ, МАРГА ГІНСУТІОН, ХРИСТИЯНИ З ТОБА-БАТАКІВ, НАРОДЖЕНІ ВІЛЬНИМ НАРОДОМ. ГОСПОДЬ ВЕЛІВ НАМ ТЕРПІТИ І НАМ ВОЗДАЄТЬСЯ. ТА ЛИШЕ ОГОЛОШЕНА ВІЙНА ПРОТИ НАШОЇ ДЕРЖАВИ ЗМУШУЄ ВІДКЛАСТИ СВЯТУ МІСІЮ. ЦЕРКВА МАТЕРІ ГОСПОДА НАШОГО БОГОРОДИЦІ БУДЕ СТОЯТИ НА ВІЛЬНІЙ ЗЕМЛІ ТОБА-БАТАКІВ. МИ ДОВІРЯЄМО «БОЙД БАНКУ» СТЕРЕГТИ НАШІ СКАРБИ, КЛЮЧ ВІД СКАРБОНКИ У ВИГЛЯДІ МЕТАЛЕВОГО БРАСЛЕТА ІЗ ЗНАКОМ ЛЕВА ЗБЕРІГАЄТЬСЯ НА МОЇЙ РУЦІ, РАДЖІ ВІЛЬНОГО ХРИСТИЯНСЬКОГО МАРГА ГІНСУТІОН НАРОДУ ТОБА-БАТАКІВ. ПО МОЇЙ СМЕРТІ СЕЙФ ВІДЧИНИТЬ ТОЙ, ХТО ПРИЙДЕ З ЛЕВОМ У РУЦІ…

Бойда трясло мов у тропічній лихоманці. Якось зіп’явся на ноги, тримаючись однією рукою за крісло, а другу простягнув до Ріде.

— Що то за скарби? Що там?

Вчепився за дружину, обхопив обома руками, трясонув за плечі. Стискав горло, видушуючи до останнього інформацію про те, що таїться у череві лева.

— Кажи, відьмо, говори!

— Там… золото, прикраси, рубіни, смарагди, аметис… ти…

Очі Рідхусанги розширилися, їх оповивало сиве пасмо туману. У кутиках забриніли сльози, увібравши усю вогкість. Вони б вже й покотились, якби Алістер не розігнав їх, шалено трусонувши кволим жіночим тілом.

— Не пущу нікого до лева! — Лавина роз’ятреного єства вивержувалась з Бойдової горлянки. — Нікого! Усе, що у тельбусі, буде моє! МОЄ! І то вже скоро, за якихось два роки!

Бойд кричав і кричав, не помічаючи, що дружина більше не пручається. Відпустив лише тоді, коли по руках моторошно поповзли конвульсії зсудомленого тіла.

Відкинув Ріде геть…

Несамовито заболіла нога, — виходить, він стоїть на своїх двох. Підняв уражену ногу і підстрибуючи на одній, подався до крісла. І тільки звідти кинув ненависний погляд у кут, де Ріде синіми вустами хапала повітря, і процідив:

— Пискнеш кому, уб’ю!

Не хотілося навіть одразу відкрити конверта, що барвистим метеликом опустився на підлогу біля ніг. Ковзнула по зворотній адресі: то знову вуйко Степан з Мельбурна, як і минулого разу, вочевидь, понапихав у конверт кілька світлин, усіляких вирізок з місцевої україномовної преси, де обов’язково згадувалося його ім’я серед осіб, котрі передавали кругленькі суми до різних благодійних фондів України.

Сил вистачило лише на те, щоб повернути назад ключем замок у поштовій скриньці, нахилитись, за звичкою не згинаючи колін, підняти лист і почвалати до сходів.

Вуйко весь час надсилав листи, друковані з комп’ютера. А у неї, попри всі питання, чи не найбільше допікало одне: чи закладає він кожен такий лист у пам’ять комп’ютера і окремий файл зберігає численні власні сентенції, милуючись зовсім не склеротичною, як на його вік, пам’яттю. Жодного живого слова за стільки років, писаного від руки своїм почерком, каракулями, завитушками, кривульками, по яких можна було б хоч якось поміркувати про характер людини. Дзуськи! Думай, як знаєш, бо ніколи не бачила вуйка Степана, хіба що на кольорових світлинах виблискувала його білозуба посмішка, а він сам виглядав як нова копійка — завжди з метеликом на шиї, з акуратно вичесаним на бік рідким волоссям. Вуйко й справді схожий на її матір, — рідні ж брат з сестрою, лише мама, хоча й на десять літ молодша, виглядає на добрий десяток годочків старшою.

— Мабуть, знову фото надіслав, — зітхнула, наперед обдумуючи, як буде вкотре заперечувати мамині зойки про те, який молодий ще її брат Стефко, і яка вже стара вона. Хай там що, а порівняння таки не на користь мами. Зістарілась матуся, згорбилася, зовсім посивіла. В перукарню ніяк не хоче йти. Скільки не вмовляла — ніяк. Правда, зо три чорно-білих світлин, на яких вона з мамою, все ж таки вуйкові надіслала. А на Великдень до них приходили знайомі з полароїдом, який одразу видав кольорову карточку. Марта стояла, поклавши руки на мамині плечі, а мама сиділа біля високої, аж темнозолотої паски, поставленої на тарелі разом з писанками. Так у них завжди на свято. А тепер світлина тільки й чекала, коли од вуйка прийде лист, щоб разом з відповіддю вкласти у конверт і фото.

— Господи, як же я втомилася! — заплющує очі.

— Хоч би вода була.

Навіть не зреагувала на те, що говорить вголос. Тільки головою похитала і зітхнула — так, виснажила робота…

Вона, Марта Квитко, працює редактором місцевого телебачення. Хто у штатному розкладі назвав так цю посаду? Очевидно, все це робилося задля гарного звучання. Так і лишилось дотепер. Хоча Марта — звичайнісінький репортер.

Колись у дитинстві вона писала вірші, їх навіть друкувала молодіжна газета, і редактор сказав, що Марта має Божу іскру. З роками, з допомогою університетської науки, вона так роздмухала ту іскру, що сьогодні, у прямому ефірі, де йшлося про розвиток парків Львова, говорила — наче все життя працювала ботаніком і розумілася на нюансах і особливостях флори західного регіону країни.

Молоденький кандидат наук, який на початку передачі зовсім знітився, по закінченні трансляції з червоними від пережитого