Скарб Зеленого Байраку - Ігор Костянтинович Недоля

У таких ловах іноді брало участь чоловік сто вершників і кілька сот собак. Вони геть витоптували селянські посіви; пан «щедро» платив за втрати, і на тому все кінчалося.

Нерідко на таких полюваннях, коли звір траплявся сильний, а дні стояли жаркі, падали загнані коні. Особливо часто заганяв коней Едуард Шнейдер, скаженіючи від азарту.

Кінчалося полювання, вбитого звіра засмажували на вогнищі там же, в степу. Привозили вино, горілку і починався бенкет.

Так жили пани. І здавалося їм. що так буде до кінця віку. Інакше, на їхню думку, бути н не могло.

Широко розкинувся Великий Луг. Здавалося, тільки його не торкнувся час. Як і раніше, росли густі очерети, задумливі верби і чорні осокори. Як і раніше, на зеленому оксамиті яскріли самоцвіти озер та лиманів. Навесні, заглушуючи тисячні хори жаб, похмуро і страшно кричав у болоті бугай.

Не було тільки козаків, які ловили линів, щук по озерах та лиманах. Широкою смугою простяглися володіння Шнейдерів через Великий Луг до другого берега Дніпра. І не було там жодного озера, лимана чи бодай клаптика землі, який би належав селянам.

Село Зелений Байрак ховалося в садках, що збігали крутим берегом до дніпрових круч. Скрізь вишні, сливи, на вулицях — акації. А край села височіли стрункі тополі. В полі виднілись вузенькі смужки — наділи.

Землю було розділено так, що одна ділянка селянина лежить недалеко від села, а друга — за десять верст у степу. Треба півдня йти пішки до вузенької нивки, де посіяно пшеницю чи жито.

Хліба селянинові вистачало, аби не вмерти з голоду. А потрібні ж були ще й гроші. Одягтися, взутися, податки сплатити. Лишалося тільки йти у найми до того ж таки Шнейдера чи до куркуля.

Народ бідував — селян ставало більше, а землі на одного їдця — все меншало.

Деякі селяни рибалили, орендуючи у панів озера та лимани, а взимку заготовляли високий очерет для продажу, половину віддаючи панові. Інші рубали лозу, плели з неї корзини. Навесні, ще не зійде вода, дівчата і молодиці рвали у плавнях, на незатоплених грядках, щавель, а чоловіки на каюках везли його в Нікополь і Олександровськ продавати.

Жили в тісняві, великими родинами. Ділитися не можна, бо й так землі мало, а як виділиш синів, що з ними станеться?

Багато хто йшов на шахти і там зоставався.

У Толока Івана, нащадка першого козака, який осів у селі, чотири сини. Федір, Санько та Борис одружені. У старшого, Федора, вже дочка на виданні, а в Санька сина треба женити. Наймолодший серед Толоків — Марко — служив у війську.

Сім’я Толоків дружна і в роботі, і в житті. Ледь займеться на світ, усі вже працюють. Не чули на їхньому подвір’ї ні лайки, ні галасу. Кожен своє діло знає. Проте і в них свого хліба не вистачало, доводилося прикуповувати.

Відслужив Марко в солдатах, повернувся додому. Обідати тепер сідало двадцять три душі, а землі всього шість з половиною десятин, трохи більше, ніж чверть десятини на душу.

Якось увечері старий Толок сів до столу, подумав, подумав та й каже:

— Як будемо жити далі? Розділимося чи вкупі житимемо?

Старший Федір мовив:

— Розділимося — з голоду помремо.

Санько підтримав брата:

— Думали ми з Тодоською на копальні податися. Нашу частку брати не будемо, грішми тільки допоможіть, щоб до шахти дістатися. Вам легше стане.

— А ти, Борисе, що скажеш? — спитав старий Толок.

— І ми теж туди, якщо відпустите, — схилив голову Борис.

— Тепер за тобою слово, Марку.

— Я до пана піду. Вам тепер важко, а коли оженюся, ще важче стане. Не в нашого папа, то в іншого роботу знайду.

Погомоніли, подумали, де взяти гроші, та й порішили: Федір лишиться в селі, Санько й Борис із сім’ями поїдуть на шахти.

Марко невисокий на зріст, але міцний, кремезний, силу велику має. З обличчя гарний, смаглявий. Очі чорні, великі. Спокійний, дужий. Любив пісні, голос мав хороший, густий і слухняний бас. Од батька навчився грати на бандурі. Як почне грати, то зачарує слухачів.

Через місяць, коли відсіялися, Марко пішов до Шпейдера найматися.

Старший Шнейдер того дня ходив по оборі сердитий. Свиня задушила двох поросят. Почувши, чого прийшов Марко, буркнув, що той буде свинарем. А Марко з норовом. Годувати свиней?

— Не буду.

— Ач який, чого ж тобі треба? — здивувався пан.

— Служив я в кавалерії, знаю добре коней і люблю їх. Ходитиму коло коней, — відказав Марко. І не просив, а ніби вимагав. Не сподобалося це панові, вирішив він провчити зухвальця. Згадав про Змія, жеребця, якого ніхто не міг об’їздити. Троє конюхів виводили Змія на прогулянку.

— Гаразд. Ходімо, — посміхнувся пан.

На стайні він показав окутий залізом станок із грубих колод:

— Виводь і сідлай жеребця, а що з тобою станеться, не відповідаю. Впораєшся із Змієм, конюхом призначу. — А сам швиденько вискочив із стайні і виліз на високий поміст, з якого завжди милувався кіньми.

Розійшлися хто куди конюхи, вже хто-хто, а вони добре знали Змія чистокровного кабардинця. А Марко спокійно підійшов до станка Змія. Дід Мартин, конюх, попередив:

— Стережися, бо вб’є!

Ще в ескадроні командир