Підняти вітрила! - Раду Тудоран

села, не знаючи дороги, але розпитував скрізь і потрапив у Бухарест. Спершу злякався, так багато там було людей, а галасу стільки, як на базарі. Згодом я заприятелював з кількома людьми, вони продавали овочі. Я пробув у них ціле літо, робив сопілки й продавав на базарі. Але одного дня, коли ми, я й Негріле, йшли по вулиці, біля нас зупинився повіз. Двоє якихось чоловіків, тримаючи металеві ошийники на мотузках, скочили звідти — і до нас. Це були гицелі, земля б їх не носила! Краще вже померти з голоду, аніж займатися такою роботою! Я кинувся тікати, але, бачте, Негріле не знав, що в них на думці, і потрапив на мотузок. Я почав просити: «Дядечку, не забирайте його, він не зробив нічого поганого!» — «Ану геть звідси, — закричали вони, — бо ми й тебе заберемо і кинемо разом з ним!»

Хлопець на мить замовк і погладив собаку по голові, потім повів далі:

— Бідолашний Негріле метався на мотузку, виривався, але нашийник душив його: очі в нього зробилися червоні. І переді мною все стало червоне. «Відпусти його!» — закричав я. І хоч він був удвічі вищий за мене, я вчепився йому в горло. Другий гицель, той, що правував кіньми, шмагонув мене по спині батогом. І тоді я вже не пам'ятав, що роблю: схопив камінець і щосили жбурнув його. Хотів чи не хотів, але дуже добре, що влучив. Гицель без пам'яті впав на землю. Другий кинувся йому допомогти. Біля нас зібралося багато людей. Хтось сказав мені: «Тікай, хлопче, поки вони не опам'яталися, бо покличуть поліцію і буде тобі лихо!» Не пам'ятаю, як я визволив Негріле з ошийника, як прибіг до хатинки, де жив, і принишк там до вечора, а коли прийшли господарі, то порадили мені тікати. Вночі я й пішов. І йшов два тижні, поки прийшов до Дунаю, у Бреїлу. Пробув там з тиждень, продавав сопілки, які наробив дорогою. Ночував у порту під навісом. Потім стало холодно. Тим часом заприятелював з одним носієм, гарний чоловік, він повів мене до баби, вона жила біля цвинтаря, і попросив її взяти мене до себе в прислугу, бо вона була без ноги. Баба робила замови й ворожила на картах. Велося мені в неї і не добре, й не зле. Я був радий, що вона залишила мене з Негріле. Але залишила, щоб я виривав волосся в собаки з хвоста для її замов. А що я мав робити? Вирізував сьогодні пасмо, завтра пасмо, поки й остався Негріле безхвостий, аж соромно дивитися. Але думаю, волосся виросте, та й Негріле знає, що не було іншої ради.

— І глянь, уже майже виросло! — сказав Антон і показав на обчикрижений хвіст, яким собака задоволено крутив, відчувши, що мовиться про нього.

— Трохи виріс! — погодився юний господар.

— А далі, Мігу?

— Був я там до великодня, потім баба померла: видно, саму себе не змогла порятувати замовами. У порту той самий носій сказав мені, що в Галаці може бути багатий купець, якому потрібні помічники, то, може, він прийме мене із Негріле, бо я нізащо в світі не розлучуся з ним. Ну, коли я прийшов туди, в Галац, і почав шукати торговця, то й зустрівся з дядьком Ієремією, а він мені сказав іти з ним, і що я, мовляв, не пожалію…

Хлопець знову знічено замовк.

— А тепер хочеш повернутися шукати того купця?

— Так, — відповів Мігу без ніякої радості.

— А ти не хотів би залишитися з нами?

— І що я робитиму, пане? — спитав хлопчак, пожвавішавши.

— Те, що й усі. Тобі тут буде непогано, ось побачиш!

— А Негріле візьмете?

— Звичайно! Інакше й бути не може.

Обличчя хлопця просвітліло, всі його гіркоти ніби вітром змело.

Западали сутінки, коли вони підходили до барака.

Антон Лупан ішов попереду, задоволено насвистуючи. Мігу — за ним, навіть не дивлячись, куди ступає, витріщивши очі на море, що синіло в сутінках. Негріле метався по березі, то кидаючись у воду, то валяючись у піску, виповнюючи весь берег веселим гавкотом.

У бараці засвітилася лампа. Сердитий Ісмаїл розігрівав гяурську страву, яка залишилась від обіду.

— Ісмаїле! — гукнув Антон. — Відсьогодні годуватимеш іще двох: Мігу й Негріле!

РОЗДІЛ IV
НЕЗВИЧАЙНИЙ ПЛОТОГОН

Минув квітень, води Дунаю вгамувалися, несли вже менше мулу, все заспокоїлось, тільки комиші, верби і день росли безперервно.

Навесні в гирло Серету починають прибувати плотогони. Вони поодинці починають свій шлях на Бистриці на маленьких плотах з семи, восьми чи з десяти колод; пройшовши затиснуті бескидами пороги та ущелини й опинившись унизу, де води втрачають свою швидкість, плотогони зв'язують свої плоти і так довгими зчепами йдуть далі, мов горяни валкою підвід у діл, поки й приходять у гирло Серету, де назавжди розлучаються з деревом. Тут плоти забирають інші люди, а плотогони з тайстрою й ціпком повертаються додому в гори.

Одного ранку плотогони, які прибули звечора, побачили, що згори спускається Крістя Бусуйок, — він щоразу ставив на своєму плоту щоглу, піднімав на ній вітрило, і відтак його несла вниз не тільки течія, а й гнав и і тер.

Крістя Бусуйок сплавляв плоти від чотирнадцяти ропі» і вже тоді був якийсь дивакуватий. Прибувши до Думаю, він, на відміну від інших плотогонів, які верталися додому, довго стояв на березі. Бистрицю й Серет він знав так, ніби вони текли в нього на садибі. А над Дунаєм стояв заворожений.

— Куди він тягнеться вгору? — часто питав Крістя.

— До Угорщини, далі до німців…

— А вниз?

— До моря…

— А правда, що море не