Сини Великої Ведмедиці - Лізелотта Вельскопф-Генріх
Розстеливши узористі рогожі, молода індіанка принесла одну за одною три стоси мисок з глини і темного твердого дерева, і розставила їх по три на рогожах. До кожних двох мисок вона поклала гарні ложки, вирізьблені з рогу гірської кози. Таким чином, для кожного гостя дівчина приготувала столовий прибор. Потім знову з'явилася стара індіанка, обличчя якої було порізане тисячею зморщок. Одну з дерев'яних посудин прибору вона наповнювала жовтуватим жиром, певно, як здогадувався Шеф де Лю, шпиком з бізонячих кісток, а другу — темним порошком: це було добре висушене і дрібно розмелене бізоняче м'ясо, що мало назву пемікан. Третя череп'яна миска лишалась порожньою. Молода дівчина принесла ще десять шкіряних кисетів, у кожному з яких був тютюн і ще по грудці бобрового жиру для кращого смаку тютюну. Дев'ять кисетів вона розіклала біля кожної миски, а десятий поклала окремо. Потому дівчина зникла, як і стара жінка, в глибині намету і сіла там тихо й нерухомо, чекаючи наказів господаря намету.
Тобіас знав про ці звичаї панування чоловіків у племенах, витіснених у неродючі прерії і змушених жити виключно з полювання, що було чоловічою справою. В індійських народів, які колись, населяючи родючі долини й ліси сходу, обробляли землю, займались скотарством і торгівлею, жінка була вільна й рівноправна.
Токай-іхто одягнув мокасини з козлової шкіри, облямовані по швах бахромою, гамаші і багато розшиту довгу куртку з лосиної шкіри. Із зброї він лишив при собі тільки ніж з різьбленою рукояткою. Потім підніс обома руками корону з орлиних пер з довгими китицями з таких самих пер і надів на голову. На цьому головному уборі вождя не було жодного пера, що б не мало певного значення і не розповідало б про подвиги їхнього власника. Маленькі пучки червоного пуху на самому вершечку корони означали вбитих ворогів. Надрізи на кінчиках пер і червоні малюнки говорили знавцеві, скільки Токай-іхто поранив славетних ворогів і скільки разів сам був поранений. Пера з хвоста рідкісного «військового орла», якого взагалі дуже важко вбити, вирізнялись своєю красою і були всі» однакового розміру. Оправа корони була оздоблена білим горностаєвим хутром.
Коли Токай-іхто наблизився до вогню, Тобіас із захопленням підвів на нього очі. Він бачив цю людину на тлі трофеїв, що висіли у наметі на жердинах і свідчили про мисливські та бойові подвиги самого Токай-іхто та його батьків: бізонячі черепи й роги, величезна шкура сірого ведмедя з головою, разки з ведмежих кігтів та зубів, палиці з гнучкими держаками, луки, коштовні, майстерно вирізьблені сагайдаки, списи, товсті круглі щити із складеної всемеро шкури з шиї бізона, що відбивали навіть рушничні кулі і захищали від багатьох небезпек. Вогнестрільної зброї не було видно. Здобуту зброю вождь, певно, розподілив між воїнами, а свою власну, яку він не брав на полювання, мабуть, десь добре сховав.
Коли намет і сам хазяїн були готові до прийому, Токай-іхто пішов, щоб особисто запросити гостей, що користувалися особливою пошаною. Трохи згодом він привів під руку старика, в якого під тягарем років уже зігнулася спина і хилилася донизу голова. Білий як сніг старий був чаклуном селища; до нього ставились із забобонним страхом, а на раді вождів він не тільки був рівний всім, а навіть більш впливовим, ніж вожді. Поряд старого виступала якась показна постать. Високе чоло, твердий погляд свідчили про неабияку силу волі і розум. На цьому чоловікові також була накидка з розмальованої шкури, на голові прикраса з бізонячих рогів, оздоблена орлиними перами, якою удостоювали небагатьох воїнів і вождів, що однаково відзначалися і під час ради, і в бою. Вкорочені і старанно відшліфовані бізонячі роги, розміщені залежно від розміру, були вільно прикріплені до низенького вінця з горностаєвого хутра і погойдувалися від кожного поруху голови. З потилиці звисала китиця з орлиних пер, теж прикріплена до горностаєвого вінця.
Шеф де Лю і без пояснень Токай-іхто відразу здогадався, хто був перед ним: Відпочиваючий Бізон — на той час один з найвпливовіших чаклунів племені дакотів. Отже, і він тимчасово перебував тут, а не в Чорних горах, як думали у форті. З прихованою і тому ще сильнішою цікавістю розглядав розвідник людину, чиє ім'я було відоме від Атлантичного до Тихого океану. Так, це небезпечний супротивник!
Токай-іхто провів обох найзнатніших гостей на почесні місця. За ними до намету ввійшли й інші запрошені і посідали біля вогнища; серед них був посланець від племені пані, на маківці його, геть-чисто виголеного, вилискуючого черепа задерикувато погойдувався пучок волосся, і багато вбраний упсарока: у цього на голові не було ніяких прикрас, а красиве густе волосся, штучно подовжене прив'язаними пасмами, спадало аж до ніг.
Господар урочистої вечері сів у колі своїх гостей. Стара жінка принесла йому довгу люльку з вирізьбленими різними фігурками на голівці. Токай-іхто набив люльку тютюном з червоної верби, додавши туди трохи бобрового жиру і щіпку сушеного бізонячого кізяка. Цей жалюгідний сурогат заміняв жителям прерій тютюн, який вони колись вирощували на родючих землях, давно загарбаних білою людиною. Щоб запалити люльку, вождь не скористався полум'ям з вогнища, а, як велів звичай, узяв кресало. Воно являло собою два маленькі шматочки дерева, твердого і м'якого; в одному з них було видовбане заглиблення, і туди насипано трохи товченої кори. Тручи дерево об дерево в заглибленні, вправні руки індійця висікали іскри так само швидко, як це робили білі за допомогою кременю, сталі й трута. Бізонячий кізяк, що легко займався, відразу почав горіти. Зробивши дві глибокі затяжки, вождь передав люльку далі, і вона, обійшовши усіх по колу, знову повернулась до нього. Можна було починати вечерю.
Токай-іхто кинув у вогонь шматок м'яса в жертву духам, і це було знаком до початку вечері. Господар зняв з рожна підсмажені бізонячі ребра і власноручно розподілив їх між гостями. Гості поклали великі шматки у поставлені біля кожного череп'яні миски, вийняли власні ножі і почали різати та їсти м'ясо. Шеф де Лю також
