Сини Великої Ведмедиці - Лізелотта Вельскопф-Генріх

Тобіас подякував жестом і чекав, що зараз спитають його ім'я і поцікавляться метою його подорожі. Але вийшло зовсім інакше.

Токай-іхто сам відрекомендував розвідника воїнам.

— Це Тобіас. Червоношкірі називають його Вовчим Вождем, а на мові білих це ім'я звучить так — chef de loup![5]

Тобіас здивовано підвів очі. «Звідки знає вождь племені дакотів ім'я, яке він прибрав далеко звідси, на канадському кордоні?»

Токай-іхто відповів рухом руки.

— Ім'я Шеф де Лю досить відоме усім червоношкірим воїнам між Міссурі і Скелястими горами. Адже ти завдав чималої шкоди червоношкірим.

— Моє ім'я Тобіас! Я люблю червоношкірих, люблю й білих і бажаю, щоб між моїми червоношкірими і білими братами був мир. Так само думає великий білий вождь довгих ножів на ім'я Джекман, що його листи до Відпочиваючого Бізона і Токай-іхто я привіз з собою.

Токай-іхто, здається, вважав розмову на цьому закінченою. Він підвівся і почав білувати бика. Воїни вибили люльки і заходилися допомагати йому. Коли шкуру здобичі здерли, вождь призначив кількох юнаків вартувати біля здобичі, а сам почав лаштуватися в дорогу. За його знаком до Тобіаса підійшов воїн з орлиним пером і запропонував йому сісти разом з ним на коня. Розвідник втратив свого рябого й тепер змушений був скористатися з цього запрошення. Хоч допомога худорлявого була для Тобіаса не дуже приємна, та в нього не було іншого виходу, і він силкувався якомога спритніше вибратися на рябого мустанга дакоти.

Він сидів позаду воїна, що тримав у руках повіддя, і мусив міцно вхопитися за нього, бо ноги не слухались його.

Шлях ішов через порослий травою пагорб на південний захід, певно, до табору. До загону вершників вождя скоро почали приєднуватись й інші воїни, що під'їжджали з різних боків, поки їх знову не набралось біля сотні. П'ятнадцятеро, очевидно, лишилось на варті.

Місцевість, якою їхали вершники поперемінно то галопом, то риссю, була досить одноманітна. Полудневе сонце ласкаво пригрівало, але раптом налетів холодний північний вітер. Відчувалась близькість гір; та й це плоскогір'я вже лежало на висоті двох тисяч метрів над рівнем моря.

Сонце схилилося за Скелясті гори, що виступили на обрії, а подорож усе ще тривала. Під серпанком нічного зоряного неба загін нарешті наблизився до Кінського потоку. Береги річки були майже зовсім голі, і тільки за вигином знайшли собі притулок верби і маленький гайок. Це було гарне місце для табору. Біля річки стояло багато наметів. З табору назустріч мисливцям виїхала група вершників ї привітала загін пронизливими криками.

Гучний гамір порушив нічну тишу, до мисливців приєднувались усе нові й нові вершники, щоб супроводити їх додому. Біля потоку розташувався табір не тільки Ведмежого братства. Тут, певно, зібралося кілька сотень червоношкірих воїнів. Шум голосів усе наростав. Звідусіль лунали гомін і нестримні вигуки радості.

Загін мисливців об'їхав намети. Уважно споглядав розвідник дужих, добре озброєних і добре одягнених воїнів і стриманих жінок та дівчат. Шеф де Лю знав захирілих від недугів та пороків, напівцивілізованих індійців, що жили біля кордону. Свобода формувала зовсім інших людей, ніж неволя і горілка.

Річка широкою дугою огинала табірну стоянку і повертала на південний схід. В завороті, близько берега, розташувалися найбільші намети. Перед входами на високих жердинах стиха погойдувались на нічному вітрі трофеї. Час від часу ворушилися коні, припнуті до конов'язей біля наметів; голосно вили напівдикі собаки. Перед найбільшими з тіпі — так називали дакоти круглі, загострені доверху шкіряні намети — була простора утрамбована площа. Певно, об'єднані загони воїнів улаштовували тут танці та різні урочисті обряди. Три вогнища палахкотіли на площі і освітлювали тих, що зібралися навколо, червонуватим відблиском.

За старим індійським звичаєм, мисливців, що поверталися додому, зустрічала біля вогнищ рада старійшин та чаклуни, і кожен мисливець повинен був звітувати про свою здобич. Тобіас побачив високоповажних людей племені, древніх стариків у багатому вбранні. Вони розпливались у нього перед очима у мерехтливому світлі полум'я: Тобіас почував себе зовсім знесиленим, і гострота його зору ослабла. Проте він помітив, з якою великою радістю і нетерпінням чекають усі вождя на буланому коні.

Вершники зупинилися.

Токай-іхто підніс руку на знак того, що хоче говорити, і запанувала тиша.

— Вожді й воїни племені дакотів! Добрий дух послав нам бізонів; наша зброя була щасливою. Убито двісті бізонів. Завтра, коли зійде сонце, наші жінки і дівчата перевезуть м'ясо до наметів. Тепер нам уже не доведеться терпіти нужду.

Розвідник також не міг утриматись від бурхливої радості, що охопила всіх, і приєднався до загального гулу, голосів. Учасники полювання відокремились од гурту. Дехто поскакав до своїх наметів, інші повели тварин на пасовиська, що простяглися вище табору біля річки. Підскочило кілька хлопчаків, щоб відвести вільних коней, а рябого, на якому сидів Тобіас, узяв за уздечку стрункий, мускулистий юнак. Тобіас повільно зліз з коня. Він хитався, ледве тримаючись на ногах, хоч і напружував усі сили, щоб не звалитися на землю.

Біля вогнища групи старійшин розділилися. Вождь Токай-іхто повернувся назад. Тобіас здригнувся від несподіванки, коли дакота заговорив з ним і з вишуканою ввічливістю запросив бути гостем його намету. Звичайно, розвідник прийняв запрошення. Токай-іхто подав пораненому руку і повів до наметів, розташованих між берегом річки і площею для свят. Вхід до всіх наметів був із східного боку. Тіпі, до якого попрямував вождь із своїм гостем, стояв у центрі найкращих жилих наметів поблизу великого намету для нарад. На шкіряних стінах тіпі вождя були намальовані великі чотирикутники — захисні магічні знаки. Чорний вовкодав перед входом обнюхав Тобіаса, і розвідник, відхиливши запону, зайшов з дакотою в житло, радіючи, що нарешті позбувся цікавих поглядів юрби. Тобіас опинився у великому напівтемному приміщенні. Шум табору і ритмічний спів чоловіків та хлопців