Робінзон Крузо - Даніель Дефо

Такі думки особливо мучили мене другого й третього дня моєї хвороби; і в гарячці, під дією жорстоких мук сумління, з уст моїх виривалися слова, схожі на молитву, хоч навряд чи їх можна було назвати молитвою. В них не виражалось ні бажань, ні надій; то скоріше був голос сліпого страху та відчаю. Думки мої плутались, я тяжко винуватив себе; а жах смерті в моєму нещасному становищі запаморочував мені голову новими передчуттями, і я, вкрай збентежений, сам не знав, що говорив мій язик. То були скоріше такі вигуки, Як-от: «Господи, який я нещасний! Якщо я розхворіюсь, то помру, бо ніхто мені не допоможе! Боже, що зі мною буде?» З моїх очей полились рясні сльози, і довго потім я не міг вимовити ні слова.

Тут мені згадалися добрі батькові поради та його пророкування, наведені на початку моєї оповіді, а саме, що, коли я не відмовлюсь від свого безумного заміру, то на мені не буде благословення божого; настане час, коли я шкодуватиму, що знехтував його пораду, але тоді, можливо, нікому буде допомогти мені виправити сподіяне зло. Я згадав ці слова і вголос сказав: «Ось коли справджуються слова мого любого батька! Кара божа спіткала мене,-і немає кому допомогти мені або вислухати мене! Я не послухав голосу провидіння, яке ласкаво поставило мене в такі умови чи життєві обставини, де я міг бути щасливим і спокійним. Але я не схотів зрозуміти цього сам, не послухав і науки своїх батьків. Я покинув їх оплакувати моє безумство, а тепер сам плачу від його наслідків. Я відкинув їхню допомогу й підтримку, що вивели б мене в люди й полегшили б мені перші кроки. А тепер мені доводиться боротися з труднощами, що переважають людську силу, — боротись самому, без підтримки, без слова втіхи й поради». І я скрикнув: «Господи, захисти мене, бо горе моє надто велике!» Це була моя перша молитва, якщо тільки я можу назвати її так, за багато, багато років.

Але вертаюсь до щоденника.

28 червня. Сон мене трохи відсвіжив, і я устав, відчувши, що напад пропасниці зовсім минув; і хоч сновидіння нагнало на мене великого жаху, все ж таки я зміркував, що напад може повторитись наступного дня, і тому вирішив заздалегідь підготуватись, щоб мати на такий випадок все необхідне. Насамперед я наповнив водою велику чотирикутну баклагу й поставив її на стіл недалеко від ліжка; а. щоб позбавити воду тих властивостей, що викликають пропасницю чи застуду, я влив у неї з чверть пінти рому й розколотив. Потім я відрізав козлятини й спік її на вугіллі, але з’їв лише маленький шматок — більше не зміг. Трохи прогулявся, але від слабкості ледь ішов, до того ж на серці в мене було дуже важко від думок про моє нещасне становище, а також від страху, що хворість повернеться наступного дня. Смерком повечеряв трьома спеченими в золі черепашачими яйцями. Перед вечерею я помолився, і це, наскільки пригадую, було вперше в моєму житті.

Поївши, знову спробував пройтись, але був такий кволий, що ледве міг нести рушницю, без якої ніколи не виходив з дому. Відійшов недалеко, сів на землю й почав дивитись на море, що стелилось переді мною, рівне та широке. І поки я сидів, ось які думки снувались у моїй голові:

Що таке ця земля й це море, які мені так знайомі? Звідки вони взялись? І що таке я сам і всі інші створіння, дикі й свійські, люди й звірі? Звідки ми походимо?

Напевне, всіх нас створила якась таємнича сила, що створила землю й море, повітря та небо. Але яка то сила?

Природно було зробити висновок, що все це створив бог. А якщо все це створив бог, то, виходить, він керує всім цим, бо сила, що може створити всі ці речі, безумовно, може й керувати ними та направляти їх. А коли так, то у великому. коловороті цього світу ніщо не може трапитись без його відома та присуду.

Коли ніщо не трапляється без його відома, то він знає, що я тут і що я в такому жахливому становищі. А коли ніщо не трапляється без його присуду, то, виходить, усе те, що трапилось зі мною, він присудив мені.

Цим висновкам ніщо не перечило; тому я спинився на думці, що все, що зі мною трапилось, призначив мені бог; що в цьому нещасному становищі я опинився з його волі, бо він має владу не тільки наді мною, а й над усім світом. Безпосередньо після цього виникло таке питання:

За що бог так покарав мене? Що я зробив, у чому моя вина?

Але тут відразу сумління спинило мене, немовби я вимовив блюзнірство, і чийсь голос ніби сказав мені: «Нещасний! І ти ще запитуєш, що ти зробив? Оглянься на своє гультяйське життя і спитай краще, чого ти не зробив? Спитай, як могло трапитись, що ти досі ще не загинув; чому ти не втонув на Ярмутському рейді, чому тебе не забили в сутичці з салеськими маврами? Чому тебе не пошматували хижі звірі на берегах Африки? Чому, нарешті, ти не втонув тут разом з усім екіпажем? І ти ще запитуєш, що ти зробив?»

Я був вражений цими думками й не знаходив жодного слова, щоб заперечити їх, нічого не міг відповісти собі. Замислений і сумний, підвівся я й пішов до свого притулку. Переліз через огорожу і хотів був лягти, але тривожні думки обгорнули мою душу, і я не міг заснути. Почало вже смеркати; я засвітив каганця і сів на стілець коло стола. Побоювання, що хвороба повернеться, не покидало мене весь день, і раптом я згадав, що жителі Бразілії майже від усіх недуг лікуються тютюном; тим часом в одній із моїх скринь лежало кілька пакетів: один Великий пакет готового тютюну, а решта — листового.

Мною, безперечно, керувало небо, бо в скрині я знайшов ліки й для душі. Відчинивши її, я знайшов те, що шукав — тютюн. Але там лежало ще й кілька врятованих мною книжок; я вийняв одну із згаданих уже Біблій, в яку я доти не мав часу або, вірніше, бажання заглянути. Тепер я взяв її з собою, приніс разом з тютюном у намет і поклав на стіл.

Я не знав, як уживають тютюн проти недуги; не знав навіть,