Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 1 - Юліан Радзікевич

— Порядок попсується — відізвався Байбуза. Але гетьмани вважають, що ліс безпечний, бо Бігановський дав би був знати.

Під'їхав Маковський.

— Козак із листом до тебе, полковнику. Від гетьмана.

“Польські гетьмани рішили на раді відступати — писав Хмельницький. — Як ви там добрі засіки поробили, не перепустіть їх, на Бога, доки не наспіємо. Як їх затримаєте, то те військо пропало. Посилаю Кривоноса на підмогу."

Нечай звернувся до післанця:

— Де ж полковник Кривоніс?

— Я виїхав уперед, а полк рушив за мною.

Нечай глянув докрути себе і його груди наповнилися гордістю. Ще тиждень тому він був безпомічний, зв'язаний, у полоні. Сьогодні під його рукою вже сила! Самих драгунів Красносельського й Байбузи поверх шістсот. А скільки охочого люду! — Ніхто не знав певного числа, але було, коли не більше, в п'ятеро стільки. І все при зброї. Пороху доволі й куль. Кілька малих фальконетів, що їх іще в Мошнах захопив, наладованих тепер сіканим оловом, готових було нести смерть і знищення. А ввесь виряд панцерного полку Бігановського! А коні! Багато досвідчених вояків, велика поміч від Красносельського! Байбуза теж не хтобудь. Ні. Туди поляки не посунуться! До того ще прийде Кривоніс... Пропало те військо! — думав, пригадуючи собі лист гетьмана Хмельницького.

Незабаром прибув Кривоніс із полком охочекомонників.

Балку обсадили щільно, залишаючи Байбузу з відділом драгунів у залозі.

І знову чекали.

Аж ось далеко десь із лісу зачав доходити гомін багатотисячної товпи, що помітно зближалася. Потім долетів до вух скрип немазаних возів, чути було іржання коней, рев волів. Десь далеко гупали гармати.

Гомін змагався з хвилини на хвилину. Хто не знав би, що це наближається вороже військо, міг думати, що переганяють лісом велетенські стада скоту.

Аж ось дорога зачорніла від збитої гущі. Спершу появилися на дорозі поодинокі вершники, потім гармати, вози, потім люди, коні, товар, знову піхотинці, незліченна сила возів. Усе те по стрімкій, похилій дорозі самою своєю вагою летіло вниз, у болото загаченої річки. Крик, гамір, і рев череди збільшилися. Видно було крізь дерева й кущі, як вози, гармати безладно, одні за одними летіли згори вниз, переверталися, на них впадали другі, треті, десяті. Ні на що здалися крики команди, ні на що спроби затримування, все летіло вперед, як та снігова лявіна, що летить униз, нищить усе по дорозі, себе не виключаючи. Гарматні стріли, що відзивалися досі десь далеко, зливалися тепер ув один безпереривний гук. До окопів долітали далекі крики: “Бий! Слава! Аллах! Аллах!”

Поспіх у відступаючому польському таборі помітно зріс. Суматоха на дорозі більшала й більшала. Поперевертані й поламані вози гальмували дорогу. На них із розгоном падали нові вози, нові коні і все разом мішалося в одну живу, безладну, конвульсійну купу, сплетену страшними обіймами жаху. Ряди возів розламалися. Ніхто вже не думав про втримання порядку. Чотирокутник розколовся, приснув і розсипався, як прискає брила льоду під ударом твердого обуха. Вози, що не з’їхали вниз, вишукували собі лісом інші дороги, щоб виминути безнадійно завалений шлях. Летіли знову стрімголов, переверталися, або вганялися в грузьке болото, витворюючи нову перешкоду на шляху до втечі. На них зараз же звалювались інші і на всіх цих з’їздах стало повторюватися те саме, що скоїлося на головній дорозі.

Нараз десь уже в лісі, недалеко відізвались гармати. Глухо. Зловісно. Били й не вгавали. Частини, що скотилися вже в балку, були видні, як на долоні. По долині вганяли на конях старшини, розприскуючи воду й болото, і збирали людей. Незабаром значні, хоч і безладні відділи, що тепер складалися із різних родів зброї, стали зближатися до другої стіни балки. Видно було німецьких піхотинців, перемішаних із спішеними райтарами; тут і там пернасті крила на плечах зраджували гусарина, що йшов поруч із таборовим челядником, чи погоничем. Усі посувалися юрбою вперед, не сподіючися знайти ворога по другім боці балки. Тим часом у в’їзді до балки панували така сама суматоха й безлад. Юрба заболочених вояків без порядку, без проводу, без слідів якої небудь дисципліни, більшість пішо, дехто, що зарвав коня, кінно — стала котитися через балку до другої стіни, стала заливати дорогу, щілини, дертися вгору, шукаючи рятунку в утечі.

Ось-ось досягнуть кінця проклятої балки, вирвуться на рівну дорогу.

Нараз тут над їхніми головами блиснув постріл із пістоля, а по нім — один жах! Ударили в живу, збиту масу сіканці Нечаєвих гармат і пальба всієї іншої зброї. Жива маса заколихалася, захиталася, жахливо зрідла й стала відпливати взад. Земля й потрощені кущі зачорніли від убитих та поранених. Крики та зойки заповнили дорогу.

— В матню завели нас гетьмани!

— На заріз повів нас Потоцький.

У відповідь на сальву із Нечаєвих окопів — загула нагальна стрілянина з другого боку, ба з усіх боків. То Хмельницький, побачивши, що поляки вже перед Нечаєвими засіками, натиснув з усією силою із свого боку. Ліс наповнився шумом, гуком битви, криками й стогонами ранених, ревом наляканих тварин.

Тоді десь уже з недалеких кущів почали падати в судорожно збиту купу гарматні кулі, зачеркуючи високий лук по небу. Разом із тим із-за гущавини лісу, з-поміж кущів, із-поза виворотів та заглиблень, з усіх усюдів вискакували загони запорізької піхоти, повстанці, реєстровці і за ними татари та з криком кидалися на табір, у вир бою. На невеличкому просторі, у страшенній тісноті величезна людська маса заклуботалась, утворила одне велике тіло, що колихалося конвульсійно, корчилось і знову розкорчувалося, стягалось і мліло в розпачливих змаганнях із смертю.

При великих зусиллях полковник Денгоф і каштелян Одживольський скрикнули людей, та, зібравши багатотисячну юрбу спішеного люду, рушили, щоб перебитися почерез балку. Дивна то була збиранина: слуг, челяді, пишних колись гусарів із пообдираними тепер крилами, панцерних, кунтушевої шляхти, червоних драгунів без ладу і складу, без команди, з різноманітною зброєю, або без зброї. З божевіллям в очах кинулась ця юрба знову лявіною на окопи. Густий дощ олова вдарив в отсю живу гущу, повиривав у ній борозни, але не спинив.

Лявіна посунулася далі до окопів і стала їх заливати. Закипіла рукопашна боротьба. Поляки дерлися по вогкій глинці на окіп, зсувалися, дерлися знову, падали, гинули, а по їх трупах пхалися нові й нові ряди. Вкінці ця тисячоголова товпа зачепила за окіп, прилипла до нього, ніби велетенський поліп, і стала перевалюватись наверх, на окопи. Їхня перевага була дуже велика. На десятку оборонців ішли сотки, рішені на все,