Підняти вітрила! - Раду Тудоран

— Просити їсти! — почувся голос Ісмаїла.

Ієремія підійшов до Антона.

— Пане, з обідом треба або поспішати, або відкласти на потім: чекає судно в порту, і якщо ми його не розвантажимо швидко, капітан правитиме багато грошей… Крім того, я взяв із собою одного хлопчину, щоб допомагав по дорозі, а він теж голодний.

— Тоді давайте швиденько поїмо, — вирішив Антон. — Нема сенсу відкладати обід, все одно ми не розвантажимо судно за одну мить. А твоєму хлопцеві візьмемо щось туди.

Під навісом на забитих у землю кілках стояв стіл з смерекових дощок. По один і по другий бік — дві такі самі лави. Ісмаїл почекав, поки всі сіли, задоволено всміхнувся, розправив груди й підійшов з повною паруючою каструлею. Він приготував гяурську страву, але м'ясо не пустив через м'ясорубку, а нарізав різаком, як це робиться в Стамбулі… Та на його засмуту, люди їли квапливо, ніхто не мав часу оцінити його витвір. Пообідавши, вони тільки вигукнули на ходу: «Спасибі, Ісмаїле!» — і подалися в порт.

Є в житті повара щасливі хвилини, є й сумні. Він так старався, а ніхто не сказав про це й слова!

Вони переселились сюди три дні тому, і всі були задоволені своїм новим постоєм. Спали в гамаках, як на кораблі, всередині пахло смерековим деревом, поряд безугавно шуміло море.

Тільки Хараламб зникав щовечора й до сходу сонця; правда, ніхто його не міг присилувати ночувати тут, адже в нього було своє помешкання в місті. Тим більше, що працював він за трьох. А про платню, здається, навіть не думав: коли Антон заводив мову про гроші, він похнюплював голову і соромливо відказував:

— Та годі, пане, спершу закінчимо роботу, а вже потім заплатите.

— Але ж потім ти вимагатимеш хтозна-скільки.

— Скільки самі дасте, то й добре буде.

У порту, за австрійським пасажирським кораблем, пришвартувалося навантажене вщерть невеличке судно. Якраз посередині, біля стосу дощок, сидів, звісивши ноги, хлопчак років чотирнадцяти, в чорній гуні, накинутій на плечі, у збитій на потилицю високій шапці, і тихенько грав на чабанській сопілці.

— Грає від голоду! — сказав Ієремія. — Гей, Мігу, я приніс тобі попоїсти!

Хлопчина підвів очі, і його обличчя проясніло.

— Це той хлопець, про якого я вам казав, пане! — пояснив Ієремія.

Антон стрибнув на палубу, підійшов до хлопця, по-дружньому простягнувши руку. І тільки тепер побачив, що біля нього лежить, поклавши голову на лапи, але з пильними очима чорний вовкодав із скуйовдженою і в реп'яхах шерстю, з обскубаним хвостом.

Хлопець зніяковіло і якось недовірливо скочив на ноги, бо не дуже звик до доброзичливості своїх родичів-людей. Собака теж підвівся, відступив крок назад, та так і залишився. Антонові здалося, ніби він виказує таку проречисту гідність, мов людина, — звісна річ, та людина, котра її має. А в очах хлопця — чорних, з голубим полиском, — таке іноді буває небо, коли сутінки вже згасли, а ніч ще не набралася сили, — читався м'який сум, той, який, раз з'явившись у погляді, довго не може зникнути. Антон Лупан враз здогадався, що, коли хлопчина пішов на поклик першого стрічного, це означало, що в нього не дуже легке життя.

— Собака твій?

— З кошари, — відповів хлопець. — Він ув'язався за мною й не захотів вертатися назад, навіть коли я його проганяв. Отак ми й ходимо вдвох.

Антонові хотілося розпитати його багато про що, але згадав, що хлопець голодний, тому відклав розмову на потім, доручивши обох — і хлопця, і собаку — Ієремії, хай почастує, чим дав Ісмаїл.

Крім лісу, на кораблі напхом напхано найрізніших матеріалів — у ящиках, тюках, коробках, у бідонах і в мішках. Ієремія купив усе, що було сказано, — бухти сталевих тросів, швартові канати різної товщини, металеві бруси, шурупи, цвяхи, бідони лляної олії, банки фарби, грубе вітрильне полотно на конопляній основі і ще багато чого.

Розвантажували до вечора, а оскільки не мали чим перевезти, вирішили залишити все на пристані під наглядом Ієремії, а Хараламба послати до міста найняти візників на завтра.

Антон Лупан, розрахувавшись із капітаном, вийшов з каюти й побачив Мігу, — той сидів на ящику край причалу, тримаючи сопілку на колінах. Розумний пес лежав поряд. Хлопцеві належно заплатили за його труди, крім того, завдяки Герасімові дали харчів на три дні, щоб мав що їсти в дорозі.

— А зараз куди ти підеш, Мігу? — спитав Антон.

Хлопець зніяковіло підвів голову:

— Мабуть, повернуся в Галац, а там…

Антон відчув у цих словах прихований острах. І враз до болю зрозумів, що хлопцеві нікуди йти.

— Звідки ти? — спитав він, сідаючи на ящик біля нього.

— З Мусчела, це вище Рукера.

— І що робиш там?

— Доглядав вівці.

— Це ваші?

— Ні, хазяїна. Взимку ватаг пішов у діл, у Кимпулунг, я залишився сам біля п'ятисот овець. А тут накинулись вовки, зарізали дев'ять овечок… Коли ватаг повернувся, то дуже мене побив.

— І ти втік?

— Так, утік.

— Чому ж не пішов до батька-матері?

— Хіба в них без мене клопоту мало? Я подавсь у Кимпулунг, там знайшов одного купця, він ніби й непоганий чоловік, тільки сказав, щоб я прогнав Негріле, бо йому не треба собаки.

— Його звати Негріле?

— Так. Правда, гарне ім'я?..

Почувши своє ім'я, собака звів очі.

— Гарне, кращого й не придумати… Отже, кажеш, він не прийняв вас обох?

— Ні. Сказав, навіщо годувати два роти… І тоді я пішов далі, від села до