Велике плавання - Зінаїда Костянтинівна Шишова

Оскільки я точнісінько так, як оповідала моя мати, розповів про ці події, мене дуже боляче вразила його недовіра.

Адмірал так мало зважав на мене, що я не можу міркувати про те, чи виправдую я своє перебування на кораблі. Але як би там не було, я вельми стараюсь.

Я не такий спритний, як Орніччо, котрий легко, мов білка, видирається по щоглі нагору, в сторожову корзину.

Він несе варту на кораблі нарівні з найдосвідченішими матросами, незважаючи на те, що його становище — пажа адмірала — могло б звільнити його від цієї важкої служби.

За час плавання я вже трохи навчився справлятися з парусами, але мене більше ваблять корабельні теслярі, і мушу сказати, що всі чотирнадцять кліток для поросят змайстровані моїми власними руками.

Наше судно, яке мало такий хвацький вигляд у Палосі, тепер майже щоденно потребує якогось полагодження, і мені рідко доводиться байдикувати.

Незважаючи на те, що, як каже адмірал, ми пройшли лише половину дороги, частина снастей на «Санта-Марії» і «Пінті» стала непридатною, а сторожова корзина зовсім розлазиться у нас на очах.

Часто, стоячи на палубі, можна почути, як рипить і тріщить корзина, або побачити босу ногу матроса, що провалився в дірку.

Якщо під час вартування Орніччо не чую веселої пісеньки мого друга, я занепокоєно поглядаю на цю ветху споруду.

Крім сторожової служби на кораблі, Орніччо, як і я, допомагає кухарю на кухні. Але, коли я повинен чистити овочі і мити посуд, Орніччо разом з поваром щоденно сушить собі голову, як би з наших мізерних припасів приготувати найсмачніші страви.

Хоч ми і запаслися птицею і худобою, команда отримує м’ясні страви лише в неділю, а пани чиновники і офіцери поглинають провізію в незліченній кількості. Повар погрожує, що хутко настане день, коли ми на обід одержимо лише шматок сухаря та кухоль води.

Люди з нашого екіпажу майже всі були досвідчені моряки, і кожен з них знав, що таке спокійне і щасливе плавання довго тривати не може.

З них, можливо, лише я один припускав, що доля моряка не така страшна, як співають про це в піснях.

Бачачи іспанців, які з властивою цьому народові грацією сиділи, ходили чи стояли, прихилившись до бортів, і порівнюючи їхню долю з важкою працею селянина або ремісника, я в душі називав їх ледарями. Але спокійне життя було лише перші тижні плавання.

Починаючи з 6 вересня ми потрапили в смугу штилю, паруси наші не напинав вітер, і, хоч почали гребти бічними веслами, флотилія наша дуже повільно просувалась уперед.

Ще важче стало, коли 9 вересня нам трапилася супротивна течія. Матроси на веслах знемагали і працювали, мов каторжники на галерах.

Для всього екіпажу почались важкі дні, і навіть пан наш, адмірал, ходив з заклопотаним обличчям і щогодини спускався вниз і звірявся з картою.

Одначе я жодного разу не бачив, щоб його хоч на мить полишила властива йому ясність духу.

— Я повинен тільки дякувати богові, що сходився супротивний вітер, — якось при мені сказав він синьйору Маріо, — інакше, спостерігаючи, як нас неухильно жене вперед невпинний попутний вітер, наші люди впали б у відчай, уявивши, що їм вже ніколи не пощастить повернутися на батьківщину.

Але, повторюю, частенько і пан ходив тепер з заклопотаним обличчям і раз у раз звірявся з картою. Синьйор Маріо пояснив мені, що набагато більше, ніж труднощі дороги, непокоїть адмірала турбота про екіпаж.

Треба, одначе, віддати належне нашій команді: добрі люди всі останні дні працювали невтомно.

Що ж до мене, я також старався бути якомога кориснішим. Але ось настав день, який і мені, і панові, і Орніччо, і синьйору Маріо приніс багато прикрощів.

Це сталося в понеділок, 10 вересня.

Недарма понеділок вважається важким днем. Повар наш зранку лежав, здоланий приступом лихоманки. Орніччо розмішував страву в казані, а я рубав дрова, коли Хуан Родріго Бермехо, прибігши, закричав, що мене викликає до себе адмірал.

— Тільки зніми фартуха і гарненько вимий руки, Ческо, — сказав він. — Адмірал розгніваний і щойно дорікав своєму секретареві за неохайність.

Я блискавично добіг до капітанської рубки, де месір стояв біля стола.

Що він перебував у лихому настрої, я помітив одразу ж, бо пан міцно стиснув лівою рукою кисть правої, що робить завжди, коли в гніві хоче утримати себе від зайвих слів.

Я зупинився перед ним і простояв мовчки стільки часу, скільки потрібно, щоб тричі прочитати «Ave Maria».

— Що ти накоїв, негідний підмайстре! — раптом гукнув адмірал різким голосом над самим моїм вухом.

Несподівано я з жахом помітив величезну дірку у себе на лікті. Адмірал неодноразово попереджав нас, щоб ми дбайливо ставились до свого одягу. «Я не хочу, — казав він, — щоб моя команда скидалася на португальських голодранців, які в дірявих кишенях привозили перли з Гвінейського побережжя».

Оскільки я мовчав, адмірал загримав ще різкіше:

— То це так ти виконуєш мої розпорядження! — і з такою силою трусонув мене за плече, що голова моя мало не зірвалася з в'язів.

— Я все це виправлю ввечері, месіре, — пробурмотів я, — я тільки-но рубав дрова…

— Увечері? А про що ти думав всі ці тижні плавання? Та й звідкіля ти візьмеш зразок карти? Хіба ти її не спалив, нещасний?! — гримав