Смерть в океані - Леонід Михайлович Тендюк

— Поглянь, поглянь! — закричав Очеретний, показуючи на лагуну.

Ми глянули у вікно. Крізь імлисте марево побачили, як з океану до атола прямує два кораблі.

То були «Вихор» і «Гідролог».

Сон це чи реальність?..

Океан пестливо тримає мене у своїх долонях, заколисливо погойдує, ніжить. Я, крихітка живої матерії, здаюся всесвітом, і всесвіт водночас довкруг мене, у ньому я розчинився, став його непомітною часткою.

Вода — немов шовковий сповиток. Розкуто й легко ширяючи в голубій купелі, не відчуваю власного тіла.

Та спочатку було так. З мороку народжений світанок огортав світ імлою. Лиш те, що маячило перед очима — предметне й відчутне, мало виразні ознаки, нагадувало про себе. Решта лежало за видноколом, недоступне моєму єству.

Потім спроквола посвітлішало. Розсунулися, чіткіше окреслившись, близькі й далекі обрії. Сонце повернуло на день.

За своє коротке життя я не раз себе запитував: чи можна бути щасливим, щасливим сповна? Хоч би тоді, як справджуються надії й докори не терзають душу. І взагалі, що воно за птах такий, щастя? Може, вдало пройдений шлях чи многотрудне його подолання. Нехіть боріння, розніженість, спокій. Чи, навпаки, нестримне жадання бурі.

У тиші степів, на світанку життя мріяв я про море, голубі кораблі, яких не бачив зроду. Мріяв — і був щасливий.

А одного разу море насправді постало переді мною, владно заполонило душу. І я стрепенувся від щастя.

У суворих північних широтах, у тому найпершому рейсі, збивала з ніг сніговиця, сікли морози. Океан з хвилі на хвилю кидав наше судно, й життя обернулось на муку. Та ми вистояли!

І знову я відчув щастя. Відчув на мить.

Значить, воно не птах невловимий, подумалось, а наше заповітне стремління — те, до чого ми прагнемо, що удається-таки здійснити. Ось тільки з'являється рідко, як помах крил — миттєво. Та й не буває сповна. Багатолике, ніколи не розкривається воднораз.

Обранець долі, хто поріднився з океаном, кого приголубила жорстока стихія, тепер я знаю… знаю багатьом не доступну таємницю!

Отож спалахнув ранок, і сонце повернуло на день.

Кокосовий гай дихав первісною свіжістю. Кущі запашної плумерії розлили м'який трунок, і бісеринки роси мінливо палахкотіли на травах.

Довкола вже сталася якась зміна: на блакитному тлі неба вималювались, ніби вирізьблені, пальми. Між їхніми гінкими стовбурами проступали, покраяні сонячними мечами, різкі світлотіні.

А ген за гущавиною, де ще недавно клубочився туман, зорові відкривалася далека перспектива й з-поміж розлогого гілля вологим оком дивилася лагуна.

На тому боці когось звав дзвінкий жіночий голос. Легкий катамаран стояв край берега, і в ньому сиділа Корділія.

Я поспішав до лагуни. Вхололе за ніч коралове кришиво лоскітливо дотикнулося до підошов. Ледь чутний бриз обвіяв тіло, й мені стало радісно.

На мить переплелося: гра уяви й казкова дійсність. Мовби все те відбувається не на далекому тропічному острові, а в рідній стороні, де від порога батьківської хати в'ється стежка, городом біжить на лужок-бережок, за яким плесо ставка та густий живопліт рогози.

І дівчина — не ця, не полінезійка — чекає на мене в човні…

— Асолі-лей! — вітається Корділія, запрошуючи до катамарана.

— Талофа, тені,— відповідаю, подумки відзначаючи, що час, проведений на острові, даремно не пройшов — я таки навчився говорити по-полінезійськи.

Човен готовий. Відштовхнувши його від берега, всідаюся навпроти дівчини, берусь за весла, і ми рушаємо.

Куди ми пливемо? Океан — безмежний. Але там, на південь од Фунафуті, звівшись над океанською безоднею, ледь-ледь виткнулося з води коралове пасмо. То риф, який давно осихає, і на ньому — невеличкий острів. У торочці кучерявих мангрів, з тінистим пальмовим гайком посередині, цятка суходолу, яка зветься Фунангонго.

Безлюддя. Лише іноді, коли дозрівають кокоси, припливають сюди тубільці. Та залишатися на ночівлю бояться. Правда то чи ні, в темряві там нібито збираються улу-улу. Крихітні, не залежні ні від кого чоловічки, схожі на казкових гномів менехунів, що живуть на інших полінезійських островах.

Як і менехуни, улу-улу нікому не чинять зла. Але кривди, яку їм заподіють люди, не забувають… Коротуни — од горшка два вершка! — кирпаті та круглоголові, вони здебільше мовчать, хоч і не гірше від балакунів роблять свою справу. Хто б міг подумати, що ці чоловічки такі сильні! А вони справді такі. За одну ніч здатні зібрати ввесь урожай з кокосової плантації, посадити нові пальми, навіть з місця на місце пересунути острів. Фунангонго, де живуть улу-улу, ніколи не покидала тиша, особливо вночі, коли крихітні чоловічки трудяться.

Проте одного разу (про це мені розповіла Корділія) на острівець висадились галасливі чужинці, американська морська піхота.

З Фунафуті вони привезли дівчат. Вночі, коли працювали улу-улу, почалася дика оргія.

Під п'яний регіт вояки силоміць змушували полінезійок танцювати, а самі влаштували стрільбище, вціляючи в кокосові горіхи під кронами високих дерев.

Чужинці пошкодили майже всі пальми. Незайманий острівець перетворили на згарище. Та головне — скривдили добродушних, працьовитих чоловічків.

Звідтоді й переселилися улу-улу в тропічні хащі, залишивши коралове узбережжя. Біда підстерігає того, кого ніч застане на Фунангонго! Розгнівані за кривду, лісові гномики, взявшись за руки, пускаються в танок, співом своїм доводять незваного гостя до божевілля.

Ось чому тубільці бояться залишатися на Фунангонго після заходу сонця.

— Приїхали, — мовив я, подаючи руку Корділії.

Дівчина вийшла з човна.

Берег… Це справді був чарівний суходіл, і я не здивувався, що саме його обрали для помешкання