Смерть в океані - Леонід Михайлович Тендюк
«Чи не наш це Менеуа, Той, Кому Не Таланить?» — подумав я.
Але ж… Хіба мало на островах людей з таким іменем! І я прочитаному не надав значення.
Невдовзі Того, Кому Не Таланить, перевели в нашу палату.
Я ще й досі не вірю в той випадковий збіг обставин, в те, що дороги людей можуть так неждано перехреститися.
Та про все по порядку…
Отже, Менеуа поселився в нашій палаті, на циновці біля вікна.
Це був не молодий, років за п'ятдесят, тубілець — зморшкуватий, висохлий, ніби коряга, яку обкатали й викинули на берег хвилі.
Мене вразив колір його шкіри.
Полінезійці не такі чорні, як їхні сусіди — меланезійці та папуаси. Тіло золотаво-коричневе, а зуби, не пошкоджені бетелем,[21] іскристої білизни.
Проте шкіра Менеуа була якась чудернацька. Її розцяцькували, переважно на суглобах і стопах ніг, білі плями, як то трапляється в людей, хворих на вітіліго.
Я так і подумав, що однорукий рибалка вражений тією рідкою хворобою. Але, крім білих плям, під пахвами та на шиї в нього червоніли невигойні виразки. Волосся не було, а там, де воно залишилося, кучерявились матово-білі волосинки. Тобто теж порушена пігментація… у беззубому роті кровоточили ясна.
Якщо до цього додати, що не було й руки, а очі померклі, з мереживом склеротичних прожилок на білках, безпомилково можна сказати: від колишньої людини залишилась мізерна рештка.
Проте душа жила, допитливий, кмітливий розум остров'янина не згас. І це ми відчули одразу.
— Алофа, алофа, Степана! — обнімаючи Очеретного єдиною рукою, вигукнув Той, Кому Не Таланить, і очі його затуманилися сльозою.
«Алофа», як іще одне полінезійське слово — «алоха», означає вияв любові й подяки.
Зрозумівши, що тубілець висловлює йому свою вдячність, Степан знітився.
— Ну, що ти, старина! — ласкаво мовив він. — Один — за всіх, всі — за одного, — ти ж знаєш!
Менеуа опустився на долівку.
— Ой рашен, совєтік?[22] — запитав він.
— Радянський, радянський! — збагнув Очеретний.
— Оау — фунафута,[23] — показав на себе тубілець. Скоромовкою кинув, хвилюючись: — Совєтік! Ваа… тапата самі, тана тафалота.
Він говорив і говорив, жестикулюючи.
Важко було щось розібрати з його нервової оповіді, крім окремих слів: судно, рибалки, море. А ті жести, що ними доповнював сказане, свідчили: Менеуа розповідав про якийсь незвичайний і, може, навіть трагічний випадок на морі.
Так воно зрештою і виявилось.
Опівдні до нас завітав Сем Роулінз.
— О, у вашій палаті міжнародний колектив, — весело засміявся, побачивши серед нас Менеуа.
З дядьком Семеном прийшла і внучка тубільця — Корділія.
— Атоу! — поставила вона перед Менеуа кошик.
В ньому лежали банани, риба, і старий, не відкладаючи на потім, почав усіх частувати.
Тим часом дівчина заходилася прибирати палату. Вона витрусила циновки, долівку встелила шовковистою травою, на підвіконня поклала жмут квітів.
— Ух! — віддихнула, засміявшись дзвінко.
— Корділія — відрада старого нещасливця, — мовив Сем Роулінз. — Тільки й залишилося в нього рідні, що вона. Красуня!
Дівчина й справді була незвичайної вроди.
Якби він побачив, наш наставник, вождь і мудрий вчитель Савелій Гудзонович Толстиков, як я дивився на полінезійку, він би мене, мабуть, розтерзав або з'їв, не посоливши!
І якщо вас цікавить, що ж це за врода, то послухайте.
Трапляються і в нашому краю степовички, яким матінка-природа в спадок передала все своє найкраще — бездоганність форми, чарівність тіла, в якому дзвенить-виспівує душа.
Корділія була смаглява. Таких у нас називають циганочками. За плечима, вилискуючи хвилясто, збігали до самого пояса густі чорні коси. Овал обличчя — видовжений, і на ньому вологим блиском зоріли великі чорні очі, затінені полохливими довгими віями. Чуттєві, трохи підпухлі губи: верхня всіяна ледь помітним темним пушком, на нижній, з якої не сходила грайлива усмішка, у лівому куточку темніла невеличка цятка — якесь затвердіння. Втім, це не нівечило вроди, а навпаки — додавало їй чарівності й таємничості.
Стан Корділії — гнучкий, а на руки я звернув увагу ще тоді, коли дівчина разом із своїми подругами у Великій Хижині — таусоа — виконувала танок хвиль. Руки, трепетні й чутливі, нагадували крила дикого птаха: кожен порух — і владність, і ляк, і заклик.
Бездоганна, ніжна краса, що випадає, можливо, одній із мільйона жінок. Але врода якась сумовито-трагічна. Так іноді першоцвіт, пробившись крізь холодну облогу весняної землі, шаленим буянням прирікає себе на короткочасну, щасливу миттєвість.
Бо на викінченій тій красі юної полінезійки вже лежало тавро виродження…
— Мати її, Самола, дочка старого Менеуа, як, до речі, й усі його діти, померла від загадкової хвороби. Очевидно, рак, — глянувши на Корділію, мовив Роулінз. — Батько, рибалка, загинув у штормовому океані. Ось вони й залишилися вдвох на білому світі.
— Тому-то його так і звуть: Той, Кому Не Таланить?
— Може, тому, а може, й ні, містер Васько, — відповів іхтіолог.
І додав:
— На Маршаллових островах, де американці випробовували атомні бомби, скоїлось з ним нещастя.