Смерть в океані - Леонід Михайлович Тендюк
— Он, поглянь, — показав я на вікно. Очеретний проснувся, навколішки поповз до підвіконня.
Як тільки у вікні з'явилася його чубата голова, тубільці заволали з новою силою:
— Стопа! Стопа! Ліма тана тафалота Менеуа…[14]
І впали ниць, б'ючи поклони, — чоловіки, жінки, діти.
На траві перед ними стояли кошики, повні дарів тропічної землі.
— Фей! — показував високий тубілець на гроно бананів, даючи зрозуміти, що вони для нас.
— Пів! — звів над головою інший остров'янин зв'язані докупи кокосові горіхи.
Діти простягали Степанові кошики з рибою, примовляючи дзвінко:
— Іа! Іа!
— Ай-ай!
— Ай! — ай!.. — вирував натовп.
— Чого вони кричать? — знизав плечима Очеретний.
— Ти для них тепер божество, — пояснив я. — На знак дяки за твою сердечність і відвагу вони принесли все, що мають. «Ай-ай» мовою полінезійців означає «їсти». Тож не роздумуй, щось роби! Та, дивись, не обмани їхньої довіри, як те вчинив колись Кук,[15] за що й поплатився власною головою.
Мої слова на Степана подіяли. Він підвівся на повний зріст і, не роздумуючи, скочив у вікно.
Натовп заволав ще дужче:
— Стопа!
— Тама!
— Boy!
Кремезний, вайлуватий тубілець — старший вождь на острові, Тонгіа, — майже на голову нижчий за Очеретного, схопив його на оберемок і почав цілувати. Степан пручався, звивавсь, як в'юн. Ніщо не допомагало! Обійми остров'янина були чіпкі й надійні.
Таку-то несподіванку приніс нам новий день. Картина, що й казати, мальовнича: в глибині гаю та обабіч нього — кущі квітучої гарденії й хібіскуса; вгорі стрімливі пальми. А тут, перед вікнами лікарні, на зеленому моріжку, мовби на сцені з екзотичними лаштунками й декорацією, — вируючий натовп тубільців, й вождь Тонгіа, напівголий, як і всі його підлеглі (лише в натільній пов'язці лава-лава та з вінком на шиї), мов ляльку, держить на руках здорованя Очеретного.
«Виставу» цю спостерігав не лише я. З вікон почали виглядати всі, хто хоч трохи тримався на ногах й здатний був рухатися.
— Асолі-лей, тама![16] — приклавши єдину руку до серця, кволим голосом вимовляв і собі вчорашній утопленик — Менеуа.
Його слова потонули у зливі оплесків.
Нарешті вождь Тонгіа випустив Степана з обіймів і поставив на ноги.
— Подякуй людям, нечемо, за їхню ласку! — порадив я, висунувшись із вікна.
Очеретний під радісні вигуки присутніх заходився навсебіч кланятися.
Довгокоса, чарівна «дикунка», з вузенькою пов'язкою на стегнах (ми потім дізналися, що вона — внучка Того, Кому Не Таланить — Менеуа і звати її Корділія), знявши з себе вінок, наділа Очеретному на шию.
Степан хотів потиснути дівчині руку, але та, сама поцілувавши його в ніс, хутко зникла серед натовпу.
Я не міг утриматися від сміху, а Очеретний — розкуйовджений, напівголий — зніяковіло стояв перед тубільцями.
Кошики з фруктами, горіхи, рибу, за наказом вождя, поставили на підвіконня нашої палати. Винуватця торжества — Степана, а заодно й мене Тонгіа запросив відвідати так звану Велику Хижину — таусоа, в якій остров'яни збираються в особливо урочистих випадках.
…І наше острівне життя знову увійшло в свою колію.
Хоч «Вихор» все ще не з'являвся, я швидко одужував. Навіть спробував ходити, спираючись на ціпок, витесаний Степаном з якогось тропічного сухостою.
Правда, нога непокоїла й на неї боляче було ступати.
Прогулянки мої тривали недовго — далі узбережжя лагуни я не заходив. Та мало-помалу став добиратися на протилежний берег острова.
Ширина Фунафуті невелика, а протилежний берег — на півкілометровій відстані від лікарні.
Одного разу до нас завітав Степанів знайомий рибалка Теувіні. Він повідомив, що старший вождь сьогодні запрошує нас у Велику Хижину.
— Збір, коли згасатиме сонце, — додав він. До вечора ще був час, але мені не терпілося швидше побачити село Фонгафале, в якому я так і не побував, якщо, звичайно, не брати до уваги того, що мене несли по ньому з корабля в лікарню.
— Ходімо, Степане, зараз, — запропонував я. — Погуляємо трохи, себе покажемо й інших побачимо.
Та в Очеретного — він, видно, перекупався — боліла голова.
— Іди сам, — відказав. — Двигун твій працює на малих обертах, і, поки ти докривуляєш до Великої Хижини, я полежу.
Так і домовилися: Степан, поки не вщухла спека, відпочиватиме, а я, кривоногий, подибаю в Фонгафале.
Узявши ціпок, я вийшов з лікарні.
Після тривалого лежання йти було незвично. Від задухи паморочилась голова, земля під ногами хиталася, мов палуба.
Та ось, поминувши жарке осоння, я зайшов у затінок пальм, і ніжна прохолода нараз огорнула розгарячіле тіло.
Село (Північна околиця звалася Сенала, південна — Аламі) розкинулося вподовж узбережжя, в гущавині, з якої, як човники з хвиль, то тут, то там зненацька виринали чепурні хатини.
Хижини ті — на курячих лапках, екзотичні. Без стін. Ніби наші степові мазанки, прикриті спадистим дахом, і протяг наскрізь продуває просторі світлиці всередині. Та не екзотика змусила робити їх такими — інакше від спеки у них було б нестерпно.
Зливи на Фунафуті, говорив мені ще наш штурман, рясні й