Женька Жменька-Едісон - Микола Васильович Білкун

— А я ніколи не думав, що вона така хитра, — захоплено сказав Котя.

Дядько Захар тільки плечима знизав:

— Що поробиш, у лісі свої закони, і ліс не любить роззяв. Стривай, а де ж наш Женя?

Тільки тут вони помітили, що Женьки з ними немає, і кинулись шукати його.

А Женька в цей час видобував гадючу отруту безпосередньо з живої гадюки. Він стояв на галявині і старався з усієї сили.

Котя його побачив перший і мовчки вказав рукою дядькові Захарові. Котя спершу не зрозумів, навіщо Женька приладнує гумовий шланг до блюдця. А Женька був так захоплений своєю роботою, що навіть не помітив, як дядько Захар і Котя підійшли і стали у нього за плечима.

Женька примовляв:

— Ну, кусай, ну, кусай, ну, будь розумницею, ну, чому ти така вперта?

І тільки тут Котя помітив, що Женька трима в руках зовсім не шланг, а зміюку. Очі у Коті від жаху стали великі і круглі. Ніхто ніколи не міг би назвати Котю боягузом, але на таке Котя нізащо б не зважився. Зміюка звивалася у Женьки в руці, а він стискав її за шию і тицяв головою в блюдце. Тицяв і примовляв:

— Ну, кусай, ну, кусай, ну, будь розумницею, ну, чому ти така вперта?

— Женю, а навіщо ти мордуєш вужа? — запитав дядько Захар.

Женька з несподіванки здригнувся, але змії з рук не випустив.

— Я… Я добуваю гадючу отруту. Для вас. Я читав, що гадючою отрутою лікують… І ще після того випадку з Тимком… А що, коли б його справді вкусила гадюка? Вам була б потрібна вакцина… — забурмотів Женька.

І Котя побачив, як вуха у його товариша стають малиновими.

— Правильно, лікують, — підтвердив дядько Захар, — тільки до чого тут вуж? З таким самим успіхом ти міг би доїти цапа. Хіба ти не знаєш, що вуж не отруйний?

Женька знову похнюпився. Але доводилось щось казати. І він сказав:

— Я знаю, що вуж не отруйний, але не знав, що це вуж…

Дядько Захар взяв з рук у Женьки вужа і показав хлопцям його голову:

— Бачите, ось тут дві жовті плямочки, ніби вушка. У гадюки таких плямочок немає. І голова в неї не така. Вона ніби має шийку, трохи приплюснута і ромбовидна по формі. Котю, ану подивись уважніше, які у вужа очі. Не бійся, не бійся, він тебе не загіпнотизує.

Котя нахилився до вужа, дивився, дивився, сопів, сопів і нарешті сказав:

— Очі круглі.

— Правильно, — мовив дядько Захар, — але річ не в цьому. Ти придивись до зіниць. У гадюки зіниці завжди вертикальні, і її очі здаються страшними. Недарма кажуть — гадючі очі. Ну що ж, давайте відпустимо цю «гадюку».

Дядько Захар випустив вужа, він блискавично зник, тільки торішнє листя зашурхотіло.

Женька все ще стояв, розглядаючи візерунки на блюдечку. Йому так і не вірилось, що на блюдечку не залишилося навіть крапельки отрути.

— Женю, ти краще понюхай свої руки, — порадив дядько Захар, — вуж отрути тобі не дав, але дещо на пам'ять залишив.

Женька понюхав руки і переконався, що вони пахли не фіалками, а чимось дуже й дуже малоприємним, чому і назву важко добрати.

… Пізніше, коли вони поверталися додому, дядько Захар запитав у Женьки:

— Женю, скажи мені, а як ти наважився отак хапати змію? А що, якби вкусила?

— Я собі подумав, що коли схопити гадюку коло самісінької голови, то вона не вивернеться ніяк, щоб вкусити.

— Правильно подумав. А як ти збирався отруту у неї взяти?

— Ну, вона б кусала за край блюдця і там залишилася б крапелька отрути. Я б її випарував…

— І скільки б залишилося сухої отрути?

— А стільки, скільки золота на дні мідного таза, коли Чорне море на примусі випаровувати, — втрутив слівце Котя, але тут-таки одержав стусана і прикусив язика.

Дядько Захар удав, що нічого не помітив.

— Знаєте, хлоп'ята, щоб одержати сто грамів кристалічної, сухої отрути, треба випарувати півлітра рідкої…

— Не так уже й багато, — перебив Женька.

— Авжеж, — іронічно сказав дядько. — Треба лишень, щоб гадюка зробила кілька тисяч укусів. Ви уявляєте, що це за робота? Коли навіть відкинути риск і залишити саму тільки технологію, то й тоді клопоту хоч відбавляй. Зважте ще, що в герпетологічних лабораторіях (це там добувають гадючу отруту) діло мають не з нашою лісовою дрібнокаліберною гадюкою, а з коброю і гюрзою. Це великі змії, і отрути у них набагато більше, ніж у гадюки.

— То наші гадюки ні на що не придатні? — сумно запитав Женька.

— Чому ж? Просто з ними мороки більше і їх ловити більше потрібно. Коли хочеш знати, то в народній медицині навіть вужа використовують. Мастю, зготованою на вужачому салі, лікують рани, а саме сало помічне при туберкульозі…

— А як добувають вужаче сало? — поцікавився Женька.

— Дуже просто. Ловлять вужів, вбивають, а потім на звичайному металевому декові витоплюють сало.

— Шкода, що Женька цього раніше не знав, — знову втрутився Котя, — він би тут усіх вужів на сало перетопив.

— Мені дуже не подобається, — сказав Женька Коті увечері, коли вони полягали спати, — що ти мене перед дядьком Захаром виставляєш дурником.

— Я не знаю, чи дурник чи ні, але знаю, що ти базіка.

— Я базіка? —