Женька Жменька-Едісон - Микола Васильович Білкун

О-о, це таки було велике нещастя. Женька схопив Ніну за одну руку, Котя — за другу, і їх наче вітром здуло з двору.

І хоч вони бігли, не чуючи під собою землі, Женька встиг розпитати найголовніше, хоча жодна відповідь не задовольняла його.

— Яка гадюка?

— Ой, не знаю.

— За що вкусила?

— За ногу.

— Отруту відсмоктали з ранки?

— Ой, не знаю.

— А де вкусила?

— Ой, здається, на лузі. Там сіно косили… Нарешті вони добігли до амбулаторії, і дядько Захар, схопивши свою медичну валізку, поспішив разом з ними. Ніна, побачивши дядька Захара, відразу ж заспокоїлася і розповіла все більш-менш до ладу:

— Бригадир сьогодні прийшов уранці, каже: «Тимку, підеш косити на Білоконеву долину». А Тимко каже: «У мене нога болить». А бригадир каже: «То йди до Захара Антоновича… — це до вас, дядьку Захар, — то йди до Захара Антоновича і хай, каже, полікує тобі ногу, і хай, каже, дасть тобі довідочку». А Тимко нічого не сказав, тільки трохи побурчав, взяв косу і пішов. А через годину прибігає без коси, з криком прибігає, падає на ліжко, дриґає ногами і кричить не своїм голосом. От я й побігла за вами…

— Правильно зробила, що прибігла, але звідки ти знаєш, що його вкусила саме гадюка?

— Він сказав!

— Тим часом вони порівнялися з Ніниною хатою, швидко пробігли подвір'я, зайшли…

На ліжку лежав парубок років вісімнадцяти-дев'ятнадцяти, опасистий, червонощокий, чимось схожий на Ніну. Але коли у Ніни ластовиннячко було як золотавий пилок, то у парубка кожна ластовинина красувалася завбільшки як конопляне сім'я. Ліву ногу парубок заклав на бильця ліжка і стогнав підвиваючи…

— Ой, ой, помираю!..

Але навіть Женьці і Коті, не дуже досвідченим «медикам», здалося, що вмирають трохи не так. Вони допитливо поглядали на дядька Захара: а що він скаже? А дядько Захар сказав:

— Ну, ну, зачекай вмирати. Можеш зачекати?? — Можу-у, — густим басом протяг Тимко.

— От і добре. Приємно мати справу з розумним на цієнтом. Ану, покажи ногу. Де вона тебе вкусила?

— Ось тут-о, біля п'яти… Ой, ой, ой…

Женька, Котя і Ніна прикипіли очима до того місця, на яке вказав Тимко. Вони сподівалися побачити страшні сліди гадючих зубів, жахливий синій опух, але нічого цього не побачили. Місце, на яке вказував Тимко, трохи почервоніло і припухло. Та й годі. Дядько Захар обмацував Тимкову ногу.

— Так, так. Отже, вона тебе вкусила саме тут?

— Ой, тут.

— І велика вона була? — дуже серйозно і заклопотано запитав дядько Захар. Тимко раптом пожвавішав і свій намір помирати відклав на потім:

— Їй-бо, як качалка! А довга — метра півтора!

— Ти що ж, наступив на неї? — розпитував дядько Захар, обмацуючи Тимкову ногу.

— Ні… тобто, може й наступив… на хвіст.

Видно, що на хвіст, бо коли б ти їй отакою ножищею наступив на голову, вона б і не писнула. Ну, добре. Вставай, пройди по хаті.

Тимко, недовірливо поглядаючи на дядька Захара, встав і пройшовся. Підлога під ним аж прогиналася і рипіла.

— Ну що?

— Трохи пече і свербить.

— Можеш почухати.

Тимко тільки лупав очима, то відкриваючи, то закриваючи рота. Він бачив, що дядько Захар збирається йти і зовсім не збирається розкривати свою медичну валізку.

— А як же ж? — почав Тимко, коли дядько Захар був уже біля дверей.

— Що, «як же ж»?

— А ліків мені ніяких не пропишете?

— Чому ж не пропишу? Знаєш, що таке фізіотерапія?

Тимко пом'явся:

— Трохи знаю.

— Ото-то й біда, що ти знаєш трохи. Треба, щоб ти більше знав, що це таке. Бери косу і марш на луг!

— Він її там залишив! — сказала Ніна. Її малі оченята сердито зиркали на брата. Було видно, що Ніні соромно перед дядьком Захаром за Тимка. Вона по бачила, що брат підманув її, але підманути дядька Захара йому не вдалося. Вже на порозі дядько Захар сказав:

— А може, тобі довідочку дати для бригадира?

Тимко полегшено зітхнув і весь наче розцвів:

— Ну да, дайте.

— То я напишу тобі таку довідочку: «Дана Тимкові Свинарчукові тире Ледарусові Магнусові в тому, що його 14 серпня цього року справді вкусила оса за нижню третину лівої гомілки».

— То то була оса? — аж сплеснула руками Ніна. В її очах авторитет старшого брата облітав, як пух з кульбаби.

— А ти думала кобра? — задоволено підпустив шпильку Котя, бо тепер вони з Ніною були квити.

… Коли дядько Захар, Женька і Котя вийшли за ворота, Женька сказав:

— Оце так симулянт!

— Тимко ледацюга, це правда, але люди дуже часто помиляються і хай краще помиляються саме так. Мене чимало разів кликали до вжаленого гадюкою, а я заставав вжаленого осою.

— То він і не бачив ніякої гадюки? — запитав Котя.

— Звичайно, не бачив. Але у ледарів дуже добре розвинена фантазія, ледарі бувають здатні навіть на винаходи…

Женька зиркнув на дядька Захара, але побачивши, що дядько Захар має на увазі не його, заспокоївся.

— Ну чим не винахід — зробити з оси гадюку? Не менш почесно, ніж із мухи слона.

— А що таке маг… маг?.. — почав Женька зводити розмову на інше, подалі від винаходів.

Дядько Захар його спершу навіть не зрозумів, а коли зрозумів, розсміявся:

— Ледарус магнус — цебто великий ледар. Зрозуміло?